Глава 5.

Вже з шостої я  в “Синій чашці”.  Просто не могла сидіти вдома і чекати. Краще почекаю тут. А раптом він теж прийде раніше? Встигла вгасити пару коктейлів. Для хоробрості. 

Чим ближче до сьомої, тим більше я хвилююся. 

Зі мною таке вперше. Жоден хлопець не справляв на мене таке враження і не творив з моїми почуттями нічого подібного.

На годиннику рівно сьома. Я майже не відводячи погляду дивлюся на вхід. Його немає. 

19.10

Його немає!

Я починаю панікувати.

19.27

Я панікую!!!

Він зʼявляється у дверях рівно о 19.32. 

І це справжнє щастя! Правда! Нічому і нікому у своєму в житті я так не раділа, як його появі. Я мало не заплакала від того щастя. Але мене вчасно зупинила думка про те, що це буде геть дико виглядати.

Він стояв біля дверей і оглядав залу. Я підхопилась, ніби змією вжалена, і замахала руками, що той вітряк. 

— Лесю, я тут!

Звісно, він мене помітив, посміхнувся і підійшов. 

— Привіт! Вибач за запізнення. Невеликі проблеми на роботі. 

— Розумію. Не страшно. 

“Страшно було б, аби ти не прийшов”, — подумала я.

— Привіт! — посміхаюся йому і тягнуся поцілувати в щічку. 

Зазвичай, я так не роблю. Але згаяти нагоду доторкнутися до нього не можу.

Він нахиляється й цілує у відповідь. Все так природньо. Ніби ми сто років вже один одного знаємо.

— Мені правда дуже незручно, — ніяково посміхається він. — Це я повинен був тебе чекати. Так в кіно показують.

— Та облиш! Я дуже рада тебе бачити.

Відмічаю досить помітну синь на його обличчі. Нижня губа припухла. Відголоски вчорашнього вівторка.

— Як ти почуваєшся? Губа болить? Та звісно, що болить. А як голова? Не крутилась сьогодні? Не дай Боже, струс.

Я бомбардую його запитаннями, а він лише посміхається.

— Все добре. Ти справді так за мене турбуєшся? 

— Звичайно, турбуюся. Це ж все через мене.

— Мені звісно дуже приємно. Але не потрібно. Все справді в нормі.

Лесь посміхається теплою посмішкою.

— Вибач, відійду на хвилинку. Руки помию.

— Так, звісно. Я буду тут.

Він йде. Проводжаю поглядом його ідеальну фігуру. Зі змішаними почуттями відмічаю, як дівчата за сусіднім столиком роблять те саме. Просто пожирають його очима. Захотілося крикнути їм: “Руки геть! Він — мій!” 

Самовпевнено, знаю. Але це саме те, що я відчуваю. 

Коли він повернувся, повелась звична за таких справ розмова.

— То й що там за проблема в тебе на роботі? Щось серйозне? Може хочеш про це поговорити? Кажуть, це допомагає скинути негатив і привести думки в порядок.

— Ні, — просто сказав він. —  Я точно зараз не хочу говорити про роботу.  

— Добре, як скажеш, — не стала наполягати я.  

— А як пройшов твій день? — ввічливо запитав він. 

— Та, все як завжди. Всілякі дрібниці: трохи покрутилася по хаті, позависала в Неті, зранку поцапалась з сестрою. 

— Хочеш про це поговорити? Кажуть, допомагає скинути негатив, — посміхнувся він, потім додав вже без посмішки: — Щось серйозне? У тебе з нею проблеми?

— Та ні, нічого особливого, — поспішила запевнити його я. — Все як завжди. Вона просто бажає мені добра. Інколи занадто сильно. 

— Дайно спробую вгадати: їй не подобається твоя ідея стати вчителькою?

— Як в око влупив! — жваво відреагувала я. — Ти часом з нею сьогодні не спілкувався?

— Наче ні, — засміявся він.

— Але ти поділяєш її думку, чи не так? Моя сестра вважає, що людина при здоровому глузді не може хотіти стати вчителем. Тільки з безвиході.  Що скажеш, син вчительки молодших класів?

Лесь в мить став серйозним. 

— Знаєш, з мого власного досвіду сина вчительки можу сказати, що можливо твоя сестра в чомусь і має рацію. Щоправда, мушу відмітити, що моя особиста ситуація була ускладнена тією обставиною, що мама виховувала мене одна. 

— Ага. Це ще одна теза моєї сестри: “Бог з тобою, роби що хочеш, але тоді заведи собі багатого чоловіка. який зможете прогодувати тебе та твоїх дітей”, — майже дослівно процитувала я Ніку. — Ось тому і Сергій. Ну, людина-гора, — гірко посміхнулася я.

— Ясно. Що б там не було, якщо твоя душа цього хоче, варто спробувати. Не піде, розчаруєшся — нічого не заважає спробувати щось інше. 

Я подивилася в його чарівні очі і мало не бовкнула: “Моя душа хоче тебе!”. Замість цього я сказала:

— Дякую за розуміння та підтримку. Для мене це дорогого коштує. Мало хто мене розуміє.