Глава 3.

— Дуже боляче? — запитала я й спробувала допомогти хлопцю підвестися.

— Нічого страшного. Все нормально, — відповів він та з певним зусиллям став на ноги.

Нормально то воно нормально, але здається йому було досить тяжко триматися на ногах.  Хлопець важкою ходою підійшов до басейну й сів на його край. Зачерпнув води й змив кров з обличчя.

Я пішла за своїм рушником й одночасно сказала:

— Дякую, що заступився, але не треба було. Я б сама розібралася.

— Угу, я так і подумав, що не треба було. Особливо після того, як цей… — на мить він задумався, підбираючи підхоже слово, — людина-гора зацідив мені в щелепу. 

Я змочила кінчик рушника у воді та сіла біля нього. 

— Дозволиш? — потягнулася до його обличчя, аби змити кров.

— Та, ні, не треба, дякую, — відреагував він. — Зараз кровʼю забрудню, потім не відіпреш.

— Жартуєш? — стрепенулась я. — Після того, що ти для мене зробив, це найменше чим я можу тобі віддячити.

Я акуратно, наскільки це було можливо, почала змивати кров з його обличчя, але коли ледь торкнулася розбитої губи, він мимоволі скривився від болю.

— Ой, вибач, вибач! — відреагувала я й відсмикнула руку.

— Не переймайся. Все нормально. Давай я краще сам.

Я віддала йому рушник. Він акуратно приклав його до рани на губі. 

— Мене, до речі, Аліна звати. Для близьких Аля.

— Я — Олекса. Мама називає Лесем. Приємно познайомитись, — він простягнув мені руку.

Я потисла його теплу долоню і мимоволі затримала її у своїй руці. Просто не хотіла відпускати. Його тепло заспокоювало й водночас збивало моє серце з ритму.

Він повернув до мене голову й поглянув прямо в очі. Й ось тут моє серце зірвалось в просто шалену тахікардію. 

Ніколи в житті я не бачила нічого подібного. Сонячне проміння, мов прожектором, підсвічувало його очі. Глибокі та проникливі, вони світилися теплом і прихованою пристрастю, немов під товстим шаром льоду ховався вулкан, вулкан зі смарагдового вогню. Цей смарагд, в який геть незбагненним чином вплетено чарівний золотий візерунок, мене зачаровував, манив, спокушав, запрошував в рай.

На мить я просто забула хто я, де та навіщо. Але тут він відвів погляд.  Наче вимкнули світло. Я відпустила його руку й повернулась в реальність.

— Гарне імʼя, — посміхнулася йому. — Лесь взагалі чарівно звучить.

— Так. Тільки не смійся, але моя мама просто обожнює Леся Подерв'янського. Тож… — він стенув плечима, — по іншому й бути не могло. 

— Чого б я сміялася? Я теж інколи з задоволенням його слухаю.

— Так, але враховуючи, що моя мама — вчителька молодших класів, якось воно не дуже вʼяжеться. 

— Що, правда? Твоя мама — вчителька? — мене дійсно порадувала ця новина. — Я теж хочу стати вчителькою, й саме менших класів. Я обожнюю дітей, а в цьому віці вони такі прикольні. 

— Навіть не знаю, що тобі сказати. Це не така проста робота, як здається. А зарплата… та ти й сама знаєш.

— Та знаю. Але хіба тільки гроші завжди повинні все вирішувати? — відповіла я. —  Що ж, Лесю, якщо дозволиш так тебе називати, я гадаю нам потрібно звернутися до лікаря. Удари по голові — це не жарти. Я зараз викличу таксі і відвезу тебе в лікарню.

— Звісно, ти можеш так мене називати, — засміявся він. — Це ж моє імʼя. Дякую за пропозицію, але ні, — продовжив він вже серйозно. — У цьому геть нема потреби. Зі мною все добре. І не таке бувало.

— Скажи, ти що, професійний боксер чи щось таке?

— Ні, не професійний. Просто ще зі школи займаюсь ММА. Так, чисто для себе. 

— Це що, бої без правил? Оті що в клітці?

— Ні, це не бої без правил, — посміхнувся він. — Це змішані єдиноборства. Але в клітці. Тут ти маєш рацію. Слухай, я можу в тебе запитати, а цей… чудило, він тобі хто? 

— Ніхто! — роздратовано відрізала я. — Мій головний біль. Це все моя сестра. Все намагається прилаштувати мене в хороші руки, вважає що інакше я пропаду. От і звела мене з цим гомодрилом, тепер не можу відбитися.

— Зрозуміло. 

Більше він нічого не сказав з цього приводу. 

Я замʼялась на хвилину не знаючи, що сказати. Він натомість обережно підвівся й сказав:

— Що ж, добре, я маю йти. Запізнююсь на роботу. Було приємно познайомитись, Аліно. 

— Можна просто Аля, — я хутко схопилась за ним. Стало до спазму в животі страшно, що зараз він піде і більше я його ніколи не побачу. Я стала судомно міркувати, як уникнути цього. Мимоволі вирвалось запитання:

— На роботу? А ким ти працюєш? 

Можливо мені тільки здалося, але ні, він явно знітився від цього питання. 

— Та так, на одній фірмі. Нічого особливого, — уникнув відповіді по суті він.

Потім простягнув мені мій рушник зі словами:

— Що ж, бувай, Алю. Хорошого тобі закінчення дня. Раджу все-таки поплавати.