Глава 2.

Невже, охорона?

Я не бачу того, хто це сказав, тільки чую. Що не дивно. Я ж бо висю вниз головою на широкому Сергієвому плечі і бачу тільки його сталевий зад. Не втрачаю нагоди вдарити по ньому кулаком. Сергію, щоправда, не до цього.

— Малий, не раджу. Не пхай свого носа куди не слід. Ми з моєю дівчиною самі якось розберемося.

— Я не твоя дівчина! — намагаюсь вивернутися з рук Сергія я. — Я не його дівчина! — це я вже моєму несподіваному рятівнику. 

— Дівчина, не дівчина, але вона явно не зацікавлена продовжувати спілкування.

Приємний чоловічий голос, глибокий і спокійний, звучить, як обіцянка захисту і сили.

Мене не може не радувати, що у цьому божевільному світі, знайшовся хоч хтось, у кого є яйця. Щоправда, цей хтось, мабуть, просто не в курсі на кого нарвався. Хоча одні тільки Сергієві габарити мали його зупинити. 

— Слухай, іхтіандре, пірнав би ти туди, звідкіля виліз. Не треба тут з себе вдавати героя. Геть не в тему.

— Так і зроблю, коли відпустиш дівчину.

— Я щось не збагну, ти що, на неї око поклав? Так це ти даремно. Вона зі мною і це без варіантів.

— Тобі що стероїди в голову вдарили, з яким тобою? Пусти мене!

Я роблю ще одну відчайдушну спробу вирватись. Звісно, марну.

— Слухай, давай так, — говорить незнайомець, — ти її відпустиш і кожен з нас піде далі займатися своїми справами. Бо те, що ти робиш, це явно якась неадекватність. 

— Так, постав мене! — й собі обізвалася я. — У мене вже голова крутиться тут висіти.

— Я її поставлю, але лише для того, щоб пояснити тобі популярно наскільки тупо лізти туди, куди тебе не просять. 

Сергій дійсно опустив мене на землю.

— Краще тікай або пірнай назад в басейн. Поки я добрий.

З цими словами Сергій пішов на мого рятівника. 

Я нарешті мала змогу його розгледіти. Молодий хлопець. Безумовно вродливий. Навіть дуже. Зростом трохи нижчий від Сергія, він, як на мене, мав бездоганну чоловічу статуру. 

Краплі води виблискували на його широких плечах і сильних руках, розтікаючись по ідеально окреслених м'язах, немов підкреслюючи кожен їхній вигин. Додаткову рельєфність їм додавали майстерно нанесені татуювання.  Дивовижної краси древні руни наче проступали крізь його ніжну шкіру. 

Досконалий, красиво промальований прес; литі груди; довгі сильні ноги. Еталонний екземпляр! 

Його волосся, мокре й темне, спадало на лоб, додаючи йому ще більшої загадковості.

Напруження в повітрі відчувалося навіть на відстані. Сергій, кожен м'яз якого виступав під шкірою, наче з мармуру, рухався впевнено і агресивно. Стиснувши кулаки, він наближався до хлопця. 

Чесно кажучи, я не на жарт злякалася. Сергій виглядав як гігант, якому нічого не вартує навіть гору з місця зрушити. Мій неочікуваний захисник був набагато тендітніший. 

Знаючи на що здатен Сергія, коли він розлючений, я з жахом спостерігала, як він наближається до хлопця. Я не могла просто стояти й чекати на неминуче.

— Сергію, не треба! Стій! Добре, ходімо поговоримо!

Звісно, нуль реакції. Він був вже біля свого противника й спробував пробити йому в корпус. Але це виявилось не так просто.

Рухи хлопця були плавними і точними. Він тримав дистанцію, ухиляючись від ударів, які сипалися на нього з силою бурі. (Боксер чи що?) 

— Давай припинимо це. Тут немає сенсу битися, — говорив він, уникаючи чергового удару, який просвистів у нього над головою.

Сергій, розлючений і нестримний, щосили намагався влучити в противника, але кожна його спроба нагадувала битву з повітрям. Його кулаки розтинали простір, але жодного разу не влучили в ціль. 

Хлопець рухався легко і граційно, немов танцював, і це ще більше розпалювало гнів Сергія.

— Стояти! Годі тут витанцьовувати! Бийся, як чоловік! — гарчав він, зупинившись на мить, щоб зібратися з силами для чергового натиску.

Хлопець знову ухилився, його рухи були швидкими і точними. 

— Я не хочу битися. Послухай мене, годі, — його голос залишався спокійним, він намагався достукатися до розуму суперника, не завдаючи ударів у відповідь.

Але Сергій не слухав. Він кинувся вперед з новою хвилею ударів, проте хлопець майстерно ухилявся, не залишаючи шансів влучити. Кожен його рух був настільки плавним і впевненим, що здавалося, ніби він народився для бійки. Раптом він зробив різкий крок назад і підняв руки в знак примирення. 

— Досить! — сказав хлопець голосно і твердо, поглядом шукаючи хоч найменшу ознаку розуміння в очах противника.

На мить все зупинилося. Здавалося, що навіть час застиг, очі обох чоловіків зустрілися. І ось, нарешті, втомлений і роздратований Сергій, важко дихаючи, зупинився. Його руки опустилися.

Хлопчина, все ще в охоронній позиції, зробив крок вперед. 

— Давай припинимо це безглуздя. Не бачу необхідності продовжувати, — сказав він м'яко, але впевнено, готовий до того, щоб будь-якої миті знову захистити себе, якщо буде потрібно.