Глава 1.

Ну, що, Алька, ще один “чудовий” день. Черговий вівторок. Один з тисячі подібних. Чи з мільйонів? Цікаво, скільки вже було тих вівторків у моєму житті? Та яке це має значення? Особливо для людини, життя якої “пусте та беззмістовне”.

Ніка таки вміє довести до сказу за лічені хвилини. Й на хворобу я виперлась на кухню? Чула ж що вона ще не поїхала. Кави, бач, тобі захотілося умри-здохни. Ось тепер маєш: і кави не попила, і настрій на весь день зіпсовано. (Але це ми ще побачимо.)

Я прискорюю крок. Хочу швидше дійти до басейну. Вода завжди мене заспокоює. Наче змиває негатив. Сподіваюся, сьогодні у фітнес-центрі буде не занадто багато людей. Вівторками як правило не дуже людно.  

І справді біля басейну майже нікого й лише декілька людей у воді. Хоч у чомусь пощастило. Робочий день в розпалі. Не кожен може собі дозволити піти поплавати серед білого дня. Лише “лодарня”. Тож…  я собі можу це дозволити. 

Тільки-но зібралася пірнути у найглибшій частині басейну (взагалі то це заборонено,  але якщо дуже хочеться…), відчула як чиїсь міцні величезні руки обвели мою талію.

— Попалась, золота рибко! Тепер не втечеш.

Мені не потрібно навіть дивитися хто це. Цей голос я дуже добре знаю. Сергій, щоб йому! Та що ж це таке?! Ні, конкретно цей вівторок таки проклятий. 

— Прибери від мене свої гадські руки! — шиплю я у відповідь.

Але він зовсім не збирається цього робити. Його руки навпаки міцніше притискають мене до широких грудей. 

— І не подумаю, — сміється він десь у мене над головою. — Занадто довго ти від мене бігала.

— Бігала, значить не хочу тебе бачити. Так важко дотумкати? А ще генеральний директор. Як той свій бізнес ведеш, якщо такий тупий.

Я не збираюся стримуватись. Сергій дуже безцеремонний й геть безбашенний. Завжди пре, мов бульдозер. Йому начхати на інших, якщо він чогось хоче. Тож якого біса я повинна стримуватись. 

— Ого, хтось геть не в гуморі.

Його губи безцеремонно торкаються моєї шиї. Я ж казала, безпардонна свиня!

— Геть сказився! Відпусти!

Я щосили намагаюся вирватись. Але це завдання із зірочкою. В ньому під два метри зросту та, мабуть, сто, якщо не більше, кілограмів в основному мʼязової маси. Здоровенний бугай!

Він достобіса часу проводить у тренажерці. Мені вартувало багатьох зусиль вигадати час, щоб не стикатися з ним тут. Навіть малодушно думала змінити басейн. Але потім передумала. Тут все моє рідне й зовсім близько від хати, чому я маю через нього утискатись? Пішов к чорту!

— Пішов к чорту! Я тобі вже мільйон разів говорила, не підходь до мене!

Він розвертає мене до себе обличчям, але руки не прибирає. Встигаю помітити, як тренер з плавання забирає свою клієнтку і вони поспішають до виходу. Ха! Я й так знаю, що мені ніхто не допоможе. Тут всі начуті про характер Сергуні. Та й він чи не основний клієнт.

— Я не знаю, мала, в чому твоя проблема й чому ти так зі мною, але це й не важливо. Я тобі вже мільйон разів казав, що нам долею судилося бути разом і від цього не втечеш. 

Ага, знаю я цю “долю”! Імʼя їй Вероніка, зараза така! Старша сестра називається. Завжди вона краще знає, що мені потрібно. 

— Не знаю там доля чи не доля, але зараз тобі краще прибрати від мене свої руки.

Не хочу навіть дивитися на його самовдоволену пику. 

— А то що? — він нахиляється до мене й сміється прямо в обличчя.

А й дійсно що? Що власне я можу з ним зробити? 

(Такої миті мрієш про вогнепал, якийсь маленький симпатичний пістолетик. Але тут, в басейні, коли на мені лише купальник? Не врятував би.)

Не буду приховувати, на якусь мить я геть розгубилася. А він продовжував знущатись:

— То що, га? Будеш кричати? Піднімеш ґвалт в надії, що прибіжить охорона й тебе врятує? Хочеш, можу навіть тобі допомогти? 

І він загорлав мов оглашенний:

— Допоможіть! Хто-небудь! Охорона! Рятуйте, ґвалтують! — і задоволено засміявся зі своєї придуркуватої витівки.

— Ти геть відбитий! Відпусти! — я билась в його руках, як риба в сітці.

— Тільки коли поцілуєш, — й він нахилився зовсім близько до мого обличчя.

— Заберись від мене, придурку! 

Мені вдається вирвати руку і я штовхаю його прямо в обличчя відкритою долонею. 

— Які ми агресивні, — вдає, що сердиться й міцніше перехоплює мої руки. — Але це нічого. Коли ти нарешті порозумнішаєш й ми познайомимось ближче, — Сергій буквально впечатує моє тіло у своє, — цю твою гоноровість як рукою зніме. Гарантую.

— Та пішов ти! Відпусти мене негайно! 

Я пручаюсь щосили, хоча й розумію, що це геть марно. Шансу звільнитися, якщо він сам цього не дозволить, нуль.

Сергія явно тішить ця ситуація. 

За що я його найбільше не люблю, так це за оці його “ігри зі здобиччю”. Бачила подібне не один раз. З усіма: офіціанти, персонал фітнес-залу, про його власних підлеглих взагалі мовчу. Та чого там, навіть його близькі друзі потерпають час від часу від його раптових закидонів. Самозакоханий мудак! Єдина, кого він ніколи не чіпає — моя сестра Вероніка. Бо вона сама така.