Розділ 3

Вони дісталися берега Озера Скляних Сліз саме тоді, коли перший промінь мертвого місяця торкнувся його поверхні. Вода була настільки прозорою і нерухомою, що здавалася величезним шматком сапфірового скла. Кажуть, що це озеро утворилося зі сліз самої Природи, коли Тінь вперше відірвала ліс від потоку часу.

​Сільван, спираючись на сріблясте Ліве Копито, важко дихав. Смарагдове світло його рогів пульсувало в такт його серцю — тривожно і переривчасто.

​— Друге Копито... воно там, — він вказав на саму середину озера, де з води виглядала верхівка затонулої білої вежі. — Але вода цього озера не просто холодна. Вона пам'ятає кожну помилку, кожен жаль. Вона обтяжує душу, поки та не піде на дно.

​Майя підійшла до самої кромки води. Каміння під її ногами не просто шепотіло — воно кричало.

— "Не йди... замерзне залізо... замерзне слово..." — переклала вона їхній гул.

​— Я піду сама, — рішуче сказала Майя, розв'язуючи пасок плаща. — Тобі не можна у воду, Сільване. Твоя магія — це ліс і земля. Вода розчинить твій смарагдовий вогонь.

​Сільван схопив її за руку. Його пальці були гарячими.

— Ти не зможеш дихати там, Майє. Але... я можу дати тобі частину свого духу.

​Він нахилився, і його смарагдові роги торкнулися лоба дівчини. Майя відчула, як у її легені вливається прохолода весняного лісу. На її шиї з'явилися ледь помітні зелені лусочки, схожі на молоде листя.

— Тепер ти можеш дихати водою, доки моє серце б'ється на березі. Іди.

​Майя пірнула. Вода обпекла її холодом, але магія Сільвана спрацювала — вона могла дихати. Глибина була наповнена примарними образами: тут плавали скляні риби, що повторювали рухи людей, які колись жили в лісі.

​На дні, біля підніжжя вежі, вона побачила її. Скляна Мавка — істота, чиє тіло було зіткане з чистої води та розбитих надій. Вона тримала в руках Праве Копито Вітру, яке виблискувало в темряві, наче потонула зірка.

​— Травнице... — голос Мавки пролунав у воді, як дзвін розбитого посуду. — Навіщо тобі цей артефакт? Він належить минулому. Він належить моїй тиші.

​— Він належить живому лісу! — відповіла Майя, і бульбашки повітря вилетіли з її вуст, перетворюючись на крихітні смарагди.

​— Я віддам його, — Мавка підпливла ближче, її обличчя було красивим і страшним водночас. — Але за обмін. Твій дар — чути каміння. Ти завжди знаєш правду. Віддай мені свою здатність чути землю, і натомість ти отримаєш срібло для свого Охоронця. Ти станеш звичайною людиною, німою до голосу світу.

​Майя завагалася. Чути каміння було частиною її душі. Без цього вона буде самотньою навіть у густому лісі. Але вона згадала очі Сільвана — очі, сповнені болю та надії.

​— Ні, — твердо сказала Майя. — Ти не візьмеш мій дар. Бо мій дар — це не власність, це зв'язок. Ти можеш взяти мою пам'ять про найтепліший день мого життя. Це — справжня ціна за срібло минулого.

​Мавка заціпеніла. Спогад про сонце... це було те, чого водяна істота прагнула найбільше. Вона простягнула руку, і Майя відчула, як із її серця вимивається тепло дитячого літа, запах меду та маминої вишиванки. Натомість у її руки лягло холодне, пульсуюче срібло Копита.

​Майя стрімко вирвалася на поверхню. Вона ледь встигла вибратися на берег, як магія дихання зникла. Вона кашляла, тремтячи від холоду, що пронизав її до кісток.

​Сільван підхопив її, огортаючи своїм плащем.

— Ти повернулася... Ти віддала щось цінне, я відчуваю це.

​— Це неважливо, — прохрипіла Майя, простягаючи йому Праве Копито. — Тепер ти цілий.

​Щойно Сільван приклав срібло до правої ноги, повітря навколо них вибухнуло. Сріблясте сяйво об'єдналося зі смарагдовим. Сільван підвівся — тепер він міцно стояв на обох ногах. Його роги спалахнули таким яскравим світлом, що тіні навколо завили і відступили в найтемніші хащі.

​Він знову став великим Оленем, але цього разу — срібно-смарагдовим. Його копита викрешували не просто іскри, а маленькі квіти прямо на піску.

​— Тепер ми можемо бігти, Майє, — Сільван схилився, дозволяючи дівчині видертися йому на спину. — Тінь чекає в Серці Лісу, біля Джерела Часу. Але тепер вона не зможе нас наздогнати.

​Вони зірвалися з місця. Сільван біг швидше за вітер, швидше за думку. Вони пролітали крізь застигле листя, і там, де торкалися його срібні копита, час починав рухатися знову — листя опадало, птахи прокидалися і злітали в небо.

​Але попереду, де дерева ставали чорними ідолами, піднімалася Величезна Тінь. Вона була висотою до хмар і тримала в руках пісочний годинник, у якому замість піску текла кров лісу.