Розділ 1

Майя затягнула пасок на своїй сумці, наповненій скляними флаконами та мішечками з рідкісним насінням. Її пальці були трохи забруднені соком цілющих коріння, а в очах світилася рішучість. Каміння біля її порога вже третю ніч поспіль не давало їй спати, вібруючи від тривоги.

​— Ти знову йдеш туди, де дерева не мають тіней? — прошепотіла стара скеля біля входу, яку Майя називала Скелею-Бабусею.

​— Я маю піти, — відповіла дівчина, поправляючи свій плащ кольору моху. — Ліс замовкає, Бабусю. Якщо я не знайду джерело цієї тиші, ми всі станемо частиною каменю.

​Вона зробила крок за межу звичайної стежки. Повітря миттєво змінилося: воно стало густим, солодким і нерухомим. Тут не співали птахи, не гули бджоли. Лише золоте листя кленів зависло в повітрі, наче застиглі іскри старого вогню. Майя простягнула руку і торкнулася листка — він був твердим, як тонке скло, і холодним.

​Майя йшла кілька годин, орієнтуючись лише за шепотом землі. Чим глибше вона заходила, тим темнішим ставав ліс. Золото листя тут перетворювалося на попіл. Раптом вона побачила сяйво. Слабке, тьмяне, але виразно смарагдове.

​Посеред галявини, де коріння старих дубів перепліталося в химерні візерунки, лежав він. Сільван. Його тіло було вкрите інеєм забуття, а замість копит були лише темні плями порожнечі. Його величезні роги, що колись тримали небо лісу, тепер були схожі на обвуглені гілки, в яких ледь жевріло зелене світло.

​Майя завмерла. Вона ніколи не бачила перевертнів-охоронців так близько.

— Охоронцю... — прошепотіла вона, опускаючись на коліна поруч із ним.

​Сільван повільно розплющив очі. Вони були великими, мудрими, але наповненими таким болем, що Майї захотілося плакати.

— Іди геть, дитя землі... — голос Сільвана звучав як шелест сухого листя в голові Майї. — Тінь уже тут. Вона вип'є твій час, як випила мій.

​— Я не віддам їй ні секунди, — Майя швидко дістала флакон із яскраво-синьою рідиною. — Це настоянка з "Квітів Світанку". Вона не поверне тобі копита, але дасть силу говорити.

​Вона обережно змастила його чоло рідиною. Смарагдове світло в рогах на мить спалахнуло яскравіше. Сільван важко зітхнув, і навколо них на мить затремтіло застигле листя. Його постать почала змінюватися, мерехтіти, і за мить перед Майєю лежав юнак із волоссям кольору кори та смарагдовими уламками в очах. На ньому був одяг із листя, що здавався частиною його шкіри.

​— Ти — травниця, — сказав він, дивлячись на її сумку. Його голос у людській подобі був глибшим, схожим на гуркіт далекої грози. — Ти ризикуєш усім заради того, хто вже не може навіть стояти.

​— Я ризикую заради лісу, який навчив мене розмовляти, — відповіла Майя, допомагаючи йому підвестися, хоча без ніг він міг лише спиратися на неї. — Тінь вкрала твій рух, але вона не вкрала твою магію.

​— Вона вкрала Копита Вітру, — Сільван стиснув кулаки. — Без них я не можу відкрити Джерело Часу, щоб запустити серце лісу. Вони заховані в Тумані Минулого. Кожен, хто входить туди, стає або немовлям, або порохом.

​Майя підняла свій посох, прикрашений цілющими травами.

— Тоді ми підемо туди разом. Я приготую зілля "Якоря", щоб ми не загубилися в часі. Ти будеш моїми очима в магії, а я буду твоїми ногами на землі.

​Раптом дерева навколо них почали чорніти. Тінь відчула присутність живої енергії. Повітря стало крижаним, і застигле листя почало падати, розбиваючись об землю, наче кришталь.

​— Вона йде! — вигукнув Сільван. Його роги, що знову з’явилися на голові в людській подобі, почали випускати короткі зелені спалахи. — Швидше, Майє! Приготуй бар’єр!

​Майя кинула на землю жменю насіння золотистого моху і прошепотіла закляття росту. За секунду навколо них виросла жива стіна з колючих квітів, що світилися м’яким теплом, відштовхуючи темряву.

​Це був початок їхнього шляху. Травниця та поранений Охоронець стояли посеред лісу, де час зупинився, готові кинути виклик самій Тіні.