Розділ 37

І знову суцільний білий колір, який оточив мене з усіх сторін... Вже на підсвідомому рівні я ненавиділа лікарні... Адже тут можна побачити стільки болю... Важко дивитися на чиїсь сльози та страждання.
І коли ти лежиш і просто нічого не можеш зробити… Ти безпорадна людина, яка потребує любові та підтримки стосовно себе.

Як тільки розплющила очі, то помітила, що палата пуста. Нікого крім німої тиші, тут немає.
Я вирішила спробувати підійняти й пригадати, щось з останніх подій... Але у моїй голові тільки були спогади про те, як  майже зі сльозами на очах прощалася з Олексієм назавжди. І одразу на душі сталося важко. Ніби великий камінь туди закинули…
Як тільки мої ніжки торкнулися холодної підлоги, двері до палати відчинилися і я побачила Олексія. Він одразу ж  підбіг та допоміг лягти назад.

– Зоє, ти краще полеж та відпочинь. Адже не відомо чим була спричинена твоя втрата свідомості. Зачекаймо лікаря і послухаємо його, – мені приємна була турбота з його сторони.
– Добре, тільки я хочу пити. Подаси, будь ласка?
– Так, звичайно.

Поки Олексія брав глечика із водою, до палати завітав лікар...

– Вітаю вас!!! Як себе почуваєте, ? В голові не паморочиться?
– Та ні все добре.
– Це добре, адже у вашому стані потрібно себе берегти, а ви цього не робите.
– Що це за такий особливий стан? – запитав підозріло чоловік.
– Ваша дружина вагітна.

В цей момент я почула, як чашка, яку тримав Олексій, полетіла додолу…

– Оу, Ви не знали. Прошу вибачення… Мабуть, я зараз піду, а ви спокійно поговоріть.

Дуже швидко за лікарем зачинилися двері, я зрозуміла, що потрапила у власну пастку.

– Зоє, ти нічого не хочеш мені розповісти? –глянув здивованим поглядом.
– Я хотіла, але не могла підібрати вдалий час, – опустила погляд і боялася глянути на нього
– Так це правда!? Ти вагітна?
– Все правильно…

Той час, поки він стояв і дивився на мене був найдовшим, адже я не знала про що зараз думає… Але коли підійшов і міцно обійняв, стало набагато краще. В цей момент відчула стільки підтримки з його сторони…
Любов і турбота, яку хотілося відчути стільки років, зараз поруч…

– Дякую тобі, за чудову новину, – ніжно поцілував у щічку.
– Ти серйозно радий?
– Радий!? Та я безмежно щасливий… Звичайно, трішки шокований, але це те, що аж ніяк не може засмутити…
– Можу одне сказати, щоб ти не хвилювався, я нінащо не претендуватиму.
– Це ти про що!? –  зрозумівши про що я, почула наступне, – це дуже сильно ображає, Зоє … Це ж моя дитинка, я не зможу від неї відмовитися. Ще її не бачив, а люблю усім серцем.

Він говорив ці слова, а на очах з'явилися сльози, на душі стало так тепло, як ніколи.

Побачивши, що я плачу, підійшов і почав витирати мої сльози. А потім ми поринули у світ солодкого поцілунку.

– Я рада, що ти поруч, – і глянула у його бездонні смарагдові очі.

У цей інтимний момент до палати зайшли мої батьки.

– Доню, як ти? Як себе почуваєш? Ми так перелякалися за тебе... – коли я бачу у батьків сльози на обличчі стає якось так важко на душі.
– Мої найрідніші, будь ласка, не плачте. Зі мною все Добре, не хвилюйтеся.
– Тим більше у нас є чудові новини, – і хитро глянув на мене. Я одразу ж зрозуміла, що він має на увазі.
– Що саме? – мама й тато переглянулися.
– Незабаром ви станете дідусем і бабусею, – їхня реакція була дуже цікава. Спочатку у них було видно великий шок на обличчі, а потім вони один одного обійняли з радості. Згодом до них дійшло те, що вони почули, Підідйшли ближче до нас і почали вітати та дякувати.
Олексій у їхніх очах був неначе Прометей, який приніс людям вогонь.

Так за чудовими розмовами ми просиділи аж до ночі.

– Зоє, я зараз відвезу твоїх батьків додому, а потім повернуся.
– Добренько.
– Доню, а коли тебе виписують?
– Я ще не знаю, завтра переговорю з лікарем.
– Ми обов'язково зранечку до тебе зайдемо.
– Я буду з нетерпінням чекати.
Як тільки вони покинули палату, стало так самотньо… Але цей сум перебивали думки про те, що навіть на відстані я відчуваю їхню підтримку і знаю, що є близькі люди.
І я безмежно була рада, що новина про дитину викликали усмішку на їхньому обличчі.

Ще полежала пів години, а потім мене зморив сон…
Згодом відчула, як хтось лягає поруч, але очей не хотілося відкривати… Тому в обіймах "невідомої" особи я міцно заснула.

Коли інколи лежала в лікарні, ніколи не було добрих ранків, але цей відрізнявся від інших… Адже поруч зі мною лежала кохана людина. Я повернула голову і почала пильно розглядати його обличчя… Природа нагородила його невимовною красою… Губи, які хотілося цілувати і цілувати… Шкода, що не бачу зараз його смарагдових очей...
Я подумала поки він спить подарую ніжний поцілунок… Як Тільки торкнулися його губ, то зрозуміла, що помилялася. Олексій весь час просто лежав і чекав моїх подальших дій. Адже дуже швидко поглибив поцілунок, і я знову розчинилася у цьому.

Нас один від одного змогли відірвати батьки, які вирішили без стуку зайти до палати.

– Ооо, яка чудова картина, – промовила мама, а я аж почервоніла.
– Доброго ранку! – привітався коханий.
– Привіт, зятю! Бачу, ти часу даремно не гаєш? – і я вже вдруге почервоніла, як буряк.
– Звичайно, – погодився той.

Від їхніх "цікавих" розмов, врятував мене лікар, який завітав сюди.

– Бачу, що всі вже тут. Отже, я можу сказати, що ваш стан задовільний, і тому ми можемо вже сьогодні ввечері вас виписати.
Після слів, які я почула, радості не було меж. Адже я дуже хотіла додому у своє ліжечко.
– Дякуємо вам, за таку чудову звістку.
– Але обіцяйте, що будете себе берегти.
– Обов'язково.

Лікар простягнув Олексієві список ліків та вітамінів, аби я підтримувала мій хороший стан.

Тішило те, що я бачу, як він хвилюється… І головне, що дивиться на мене з любов'ю… Це те, що хоче бачити кожна жінка у очах коханого…