Розділ 36

– Що ти собі дозволяєш? Відпусти! – я почала вириватися з полону його рук. Але з кожним  рухом ставала ближче до нього.
– Ти ж почула, що сказала вона?
– Так.
– Чому ж тоді зараз відштовхуєш, знаючи, що я сказав правду? – він сканував своїми смарагдовими очима. Цей погляд… Просто з'їдає усе у середині… Витягує усю енергетику…
– Бо так хочу… Цього бажає моя душа… Триматися від тебе, як найдалі.
– Ти впевнена в цьому? – наші обличчя знаходяться дуже близько одне до одного… Занадто… Небезпечно...
– Так, – хочеться, щоб ці слова прозвучали дуже впевнено, але нотки хвилювання все-таки проявилися…, – і чому ти знову прийшла із нею разом?
– Отже, впевнено можу сказати, що твоя любов не згасла, адже твоя ревнивість тебе видає…
– Я поставила питання, відповідай!!!
– Просто хотів розставити всі крапки над 'і' з цією людиною. Щоб вона назавжди зникла з нашого життя і не заважала. Я дав їй певну суму і повір тепер ми про неї більше не почуємо.
– З чого ти взяв, що буде якесь наше життя… Є тільки твоє і моє… Окремо і все…
– Ні, наше життя, сонце… Ти зараз не Розумієш одного, що ми з тобою пов'язані… В нас написана одна доля… І дорога в нас тільки спільна. По якій ми маємо іти разом…
– Таке тільки у твоїх снах буде… Я тебе ненавиджу… Ти вкотре мене знищуєш… У середині спалюєш усі надії на краще… Робиш те, що приносить тільки біль та страждання… А я хочу бути щасливою… Прощавай Олексій… Назавжди…– ці слова були найтяжчими у моєму житті, але найправдивіші… На той момент так думала…
– Ти не можеш усе так кинути й піти! А як же наша домовленість?
– Та тебе навіть зараз хвилюють дрібниці. Не хвилюйся, я тобі всі гроші поверну, дай мені час і все… Завтра прийду і напишу заяву на звільнення…
Бачу по його скляних очах, що роблю цими словами боляче… Але я повинна це зробити…
Заради себе і нашої з ним дитинки… Обов'язково йому розповім про неї, але пізніше… Коли знатиму, що вже час…
– Ти не можеш так зі мною… – з розпачем, звертається до мене.
Дивлячись на його обличчя і не відводячи погляд… Просто беру і знімаю зі своєї шийки підвіску, яку  подарував після тієї ночі.. Тримаючи її у долонях простягаю та кладу у руки Олексію… Стоїть і навіть не рухається… Дивиться на мої рухи й все…
Використовуючи цей момент, розвертаюся і прямую чим найдалі від нього... Сльози застигли у моїх очах… Але я пообіцяла собі ніколи більше не плакати через нього... І взагалі Через людей,які цих сліз не варті…

***

Не пам'ятаю, як я прийшла додому, дійшла до своєї кімнати та лягла у ліжко… сьогодні настільки складний день, що просто не передати… І це ще тільки п'ятнадцята годинна… Зараз мені потрібно витерти сльози та вимкнути емоції, почуття все відкинути на задній план і лягати спатки…

Протягом усієї ночі я спала погано… Снились усілякі жахіття і кидало то в жар, то в холод…

Прокинувшись десь о шостій годині, я просто ледве встала з ліжка. Попрямувала до ванної вмилася, аби привести себе у чуття. Те що в дзеркалі побачила, мало тішило…
Недосипання чітко виднілося на моєму обличчі… Але потрібно братися за себе, бо моя дитинка повинна народитися здоровою… Я ніжно погладила животик та усміхнулася… Наразі тільки заради цього немовляти на моєму обличчі трималася усмішка…

Я спустилася до низу, аби поснідати.
На столі стояла чашка чаю та млинці із варенням. Одразу ж зрозуміла, що цю всю красу приготувала мама. Я подумки їй подякувала та сіла за сніданок.
Але на жаль, після першого млинця стало погано, нудота повернулася…
Я розуміла, що токсикоз буває у всіх вагітних жінок, тому випивши водички, я почала збиратися на роботу. Сьогодні повинна я зробити це… Порвати усі зв'язки зі своїм минулим… якби це дивно і сумно не звучало, але ЙОГО я повинна залишити позаду… Так буде краще…

До офісу я потрапила близько десятої години. Почувала я себе жахливо, але я повинна це зробити сьогодні. Одразу ж попрямувала до кабінету директора. Запитавши в секретаря чи він у кабінеті й почувши задовільну відповідь зайшла до середини.

Олексій стояв і дивився у вікно… Був дуже задумливим. Мені навіть здалося, щоо навіть не помітив, як я зайшла. Тому взяла і постукала об стіл.
– Доброго ранку, Олексію Дмитровичу! – мій голос звучав дуже мило, Навіть занадто.
– Радий вас бачити, Зоє Несторівно, – а от його слова були якимсь не такими. У них я відчула жаль та сум.
– Я принесла заяву на звільнення. Вам залишилося тільки підписати.

Промовивши ці слова, я глянула у найрідніші очі… На жаль, я у них побачила суцільну порожнечу…
Ніби звідти витягли все ці бісики та вогонь… Начебто відібрали найдорожче…
Підійшов до столу й узяв ручку… Не відводячи від мене погляду забрав листок із рук і поклав на стіл…
Не знаю навіщо, але його перечитував…
– Отже, через особисті причини? – риторичне запитання пролунало у мою сторону…
– Так, дуже особисті…
І все-таки він підписав цей клятий папірець… Здається, сталося те, що я так бажала… Але тільки зараз я зрозуміла, що була Надія
… надія на те, що Олексій зупинить і попросить зостатися… Але цього не зробив… І я розумію чому, адже я сказала ні…

Тепер ми стояли Один навпроти одного… І просто дивилися… У кожного очі наповнені

Болем… Сумом… Стражданнями…

Щось всередині підказує, що б я відкинула усі принципи і знову дала цій людині шанс... Адже вона оселилася вже давно у моїх душі та серці… Це головний елемент усього… Якщо його відібрати, то зникне усе… Стане безбарвними та не цікавим… Одноманітні дні, люди, аромати, відчуття та емоції…
Чому так важко Дивитися на людину, яку ти любиш безмежно та під серцем носиш плід вашого кохання? Важко сказати їй, що без неї не можеш… Помираєш від самотності… Коли не відчуваєш його аромату та погляду на собі… Хочеться притиснутися до нього і не відпускати… Адже він твоє заспокійливе, твоя мелодія душі… На жаль Гордість та невпевненість беруть гору над почуттями…

Але я дозволю на цей раз собі слабкість... Адже якщо цього не зроблю, то просто не витримаю… Хочеться саме зараз відчути його тепло та турботу…
Не роздумуючи підходу до нього та міцно обіймаю…
Це найболючіші обійми у моєму житті… Ти Розумієш, що це більш ніколи не повториться, адже я поїду і все...