Розділ 35

10 годин по тому...

Стоячи на порозі свого рідного дому я намагалася збагнути, для чого нам дається ось ці всі не зрозумілі ситуації та випробування. Чому за маленьку секунду щастя нам потрібно заплатити велику цінну?
Це сльози, які ллються з наших очей, душевний та фізичний біль, страждання рідних… Оце все чомусь повинна пережити людина, аби відчути себе наповнений хорошою енергетикою...

***

Я легенько постукала у двері та чекала того моменту коли зможу глянути на рідних. Вони легенько відчинилися і перше, що побачила це красиве і водночас строге обличчя мами...

– Привіт доню, – мама обійняла мене міцно і ми попрямували до середини.

– Привіт, як ви тут? Як твоє здоров'я? – ми присіли на диванчик аби продовжити розмову.

– Все дуже добре, не хвилюйся...

– Тільки, якщо щось не так говори, – рідненька кивнула у відповідь.

***

Вечір проходив у домашній атмосфері. Дивилися і їли піцу. Все так, як і в дитинстві… Я так сумувала за цим. За татовими жартами та маминим сміхом....

Коли на годиннику вже була одинадцята, я поцілувала батьків у щічки й пішла до своєї кімнати. Адже зранку мені потрібно іти на роботу і якось тримати себе в руках поруч з людиною, ім'я якось приносить сироти по тілу і водночас страх.

***

Ранок на диво почався чудово… Я зробила зарядку, прийняла усі ранкові процедури та попрямувала на сніданок.
Коли потрапила на кухню не змогла не усміхнутися. Нарешті на кухні вирувала просто досконала і цілісна атмосфера… Бо на ній готувала її власниця та чарівниця… Мама…
Аромат усього приготовленого просто заворожував… Я стала залежною від цього аромату.

– Доброго ранку, мамо!!! – підійшла і обійняла її зі спини. Як це чудово коли ти можеш відчути тепло та ніжність рідної людини.
– Доброго ранку донечко! Ти вже прокинулася?
– Так, ось зараз поснідаємо і буду бігти на роботу.
– Зоє, а що там з Олексієм? Ти залишаєшся працювати з ним?
– Так, я повинна там бути… Пів року так точно.
– Це все через мене. Адже ти повинна терпіти людину, яка тобі не до вподоби, – опустила очі додолу.
– Мамочко, що ви таке говорите. Не думайте винити себе. Це було моє рішення… І чому ж Олексій мені не до вподоби, – усміхнулася після цих слів, і помітила, як у мами зажевріли очі, – просто зараз ми не можемо правильно зрозуміти один одного…
– Доню, головне слухати своє серце… Адже через свою гордість можеш втрати власне право на щастя… Тому старайся допомагати своїй душі, а не навпаки…
– Домовились.

Швиденько поснідавши,  зібрала потрібні речі та попрямували на роботу. Чесно, хвилювання абсолютно не було… Я спокійно зайшла до приміщення та пішла до свого кабінету. Привіталася із колегами та приступила до роботи.

Ця вся метушня та листочки просто затяглось надовго. Аж до обіду просиділа і то зробила тільки дві п'ятих усієї роботи. Я і Каріна вирішили сходити на обід. Неподалік було затишне кафе, де готували просто неймовірно, як говорив Антон.

– Ти будеш замовляти каву? – поцікавилася дівчина, переглядаючи меню.
– Ні, я її не п'ю.  Краще зеленого чаю.
– А у тебе що проблеми зі здоров'ям?
– Ну можна сказати й так, – вирішила я утекти від теми, – давай краще, якійсь салат ще закажемо.
– Добре.

Через десять хвилин наші замовлення стояли на столі. Тільки відчувши знову запах їжі, я зрозуміла, як зголодніла. Просто налетіла на цю смакоту...
У нас з Каріною знайшлося чималенько тем для обговорення. Тому це затяглося на довго.
Коли уже залишилося п'ять хвилин до кінців обіду до кафе завітала дуже цікава парочка.
Олексій ішов поруч із відомою уже білявкою до одного зі столиків. Наскільки зрозуміла я залишилася  не помічаною.

– Цікаво, з ким це наш шеф? – запиотала Каріна.
– Не знаю… Точніше знаю, але не до кінця.
– Тобто?
– Це довга історія… А зараз нам потрібно дещо зробити.
Я узяла келих із водою, який нам принесли і попрямувала в сторону свого директора. Вже коли підійшла ближче він помітив мою присутність. Але нічого не встиг зробити, бо його супутниця вже сиділи повністю мокра. Краєчком ока бачила, як мій любий начальник ледве стримує сміх.
– Ой вибачте, будь ласка, це вийшлов випадково, – і зробила максимально сумне обличчя.
– Та ви знущаєтесь… Якого милого ви ходите з келихом по залу. Та подивіться, що ви зі мною зробили. Совісті геть немає… – та білявка верещала на все кафе, як невіжена. Нічого, хай трішки охолоне...
– От тут ви краще помовчали б, ще хто тут безсовісний.
– Ви на щось натякаєте?
– Та ні, я говорю прямо. Як сподобалося зваблювати чужих чоловіків та притворятися "сестрою" з далеких країв? – помітила, як її обличчі в перший період стало блідим, а потім почервоніло, – бачу, що вам би не завадив ще один келих води, але вже холодної із льодом.
– Та як ти смієш!!! – вона хотіла мене ударити, але я встигла перехопити її руку.
– Смію ще й як... Я таких як ти наскрізь бачу… Ти Олексія змогла обдурити, але зі мною таке не пройде. Ми зараз вийдемо з кафе і ти  усе розповіси, що натворила. Зрозуміла? – і на доказ своїх слів стиснула її руку сильніше.
– Добре, ходімо, – ми обидві пішли на вихід, а Каріні й Олексію я сказала поглядом, щоб не лізли.
– Я слухаю, тільки давай швиденько розповідай, а то змерзнеш.
– Та що тут розповідати… Твій Олексій занадто розумний та кмітливий. Я шукала дурненьких бізнесменів, яких легко було обвести навколо пальця. І от потрапляє мені в руки така кандидатура, і вирішила використати свій щасливий білет.
– І як вийшло?
– Як бачиш… Спочатку все йшло, як по маслу, але в один момент відчула тепле ставлення з його сторони. Я зрозуміла, що все мишка в мишоловці.
– І тому ти вирішила довести свою "сестринську" любов пристрасним поцілунком?
– А ти звідки про це знаєш?
– На власні очі бачила…
– А так он воно що… Ну поцілувала його і що... Він не відповім, а навпаки вичитав… Недоумок!.
– Послухай мене уважно, слідкуй за словами, які ти вимовляєш своїм брехливим ротом. По друге, за таке я можу у поліцію заявити...
– Так стоп!!! Ти що кохаєш цього телепня?
Її тон та манера настільки просто виводять із себе, що сил не вистачає.
– Повторюю ще раз, замовкни! А щодо твого питання, то так, я кохаю Олексія. І повір, якщо ти продовжиш в тому дусі та не зникнеш з нашого життя, то я тобі покажу, що таке мій гнів. В кращому випадку тебе поб'ю, а до гіршого надіюся, що ми не дійдемо, – я була аж сама шокована від своїх слів.
– Та здалися ви мені… Ненормальні!!! Один кричить, а інша водою обливає… – і розвернулася та пішла геть.
– Щасливої дороги!!! – крикнула я, на що отримала не пристойний жест.
Стояла, дивилася їй услід і усміхалася… Адже зрозуміла, що Олексій не брехав, а говорив правду… І це неабияк радувала і давало надію на краще. Але я вирішила зараз йому не показувати своє тепло, нехай відчуває холод… Помучиться трохи, а то що тільки я маю страждати..
Я повертаюся на сто вісімдесят градусів і хочу вже іти до кафе, як сама цього не зрозумівши потрапляю в полон міцний, ніжних та рідних рук…