Розділ 32

                         Брехня — це просто половина правди.

Настав день моєї виписки…
Рана по маленьку загоювалася і вже майже нічого не нагадувало мені про ті дні..

Після нашої останньої розмови у лікарні Олексій більше не з'являвся. Я все обдумувала детально, що він говорив і ,що відбувалося протягом усього цього часу...

Так минали день за днем і от  вже збираю речі…
Чесно, зараз ніби в якомусь трансі… Адже дізнавшись про вагітність, ще кілька годин не могла прийти у себе. У мене буде дитина… Така малесенька і красива… І вона від коханого чоловіка, що може бути краще...

Але якби у нашому житті усе було просто, то кожна людина була б щасливою і коханою.

І одного я не знаю, чи розповідати про свою вагітність людині, яка зрадила мої почуття…

Це питання так і не знайшло пока що свого рішення...

Тому поки буду мовчати… Але якщо все піде погано, то що сама не виховаю свого малюка… Я маю батьків, друзів… І вони допоможуть мені.

– Зоє, ти вже готова? – забігла до палати захекана Моніка.
– Так, всі речі зібрані.
– Це чудово, – усміхнулася подруга й обійняла , – зараз Марсель підійметься і забере усе це.
– Добре, – погодилася я.

Через двадцять хвилин ми вже сиділи у машині. Протягом цього часу приходив лікар і дав список всіх медикаментів та мого режиму. Адже тепер я відповідаю за два життя.

Сьогодні я вирішила не турбувати тітку і поїхати до подруги. Адже я знаю, як вона за мене хвилюється і бачити в такому стані племінницю… Та й про вагітність тільки знають Марсель і Моніка, поки що не розголошую про це.

– Ось проходь, будеш поки тут жити. Дуже надіюся, що кімната сподобається.
– Так, дякую.

Вона відправилася на кухню робити нам щось поїсти, а я сіла на ліжко і ввімкнула телефон вперше за довгий час.

Було кілька пропущених від батьків, друзів…
Я ж тоді коли виходила надвір на випускному сумочку залишила у залі, тому її забрали однокурсники.

***

Сама цього не помітивши я задрімала… Зі стану спокою мене вивів звук, який сповіщав, що на мій телефон прийшло повідомлення.
Не поспішаючи підійнялася та узяла його.
На екрані побачила ім'я, яке не хотілося згадувати… Звучання якого ятрили душу до болючих ран..

Олексій:
" Привіт. Сьогодні увечері я заїду по тебе і ми поговоримо"

Зоя:
" Ні, нам немає про що говорити! "

Олексій;
" Повір, є про що. Чекай у шостій"

Зоя:
" Не смій приїжджати!!! "

Але вже минуло пів години повідомлення ніхто не прочитав.
Я розуміла розумом, що потрібно все вияснити й нарешті закінчити увесь цирк… А от серце ніби прохало, що не потрібно бачити його... Один погляд зможе просто зробити так, аби я залишилася поруч із ним.

Зараз на годиннику четверта годинна і не думала про те, що буде потім. Спустилася донизу.
З кухні линули просто неймовірні аромати… І на диво, мені дуже захотілося скуштувати чим швидше ту їжу.

– Та ти тут наготувала на багатодітну сім'ю у якій десятеро дітей, – засміялась я.
– Не хвилюйся подруго, головне щоб мало не було. Зараз Марсель прийде з знадвору і ми сядемо обідати.

Усе так манило мене до себе, що просто сил не вистачало протистояти. Мабуть, до мого роту потрапила уся їжа присутня на столі.

– Зоє, а тобі погано не буде? – обернула голову до Іліана і побачила його здивоване обличчя.
– Та це нормально, що вона так їсть. Тепер ще її організм ділить їжу з дитинкою.
– Це все так дивно і не звично… Ще досі не зможу змиритися з тим, що під своїм серцем ношу маленьку людинку якій я допоможу з'явиться на цей світ.

Серйозно думками я ще не готова до материнства, але якщо так склалося, то потрібно прийняти ситуацію і звикнути до свого положення.

Після столу, ми попрямували до вітальні, увімкнули цікавий фільм і поїдаючи попкорн приступили до перегляду.

Через годинку почула стук у двері.

– Цікаво, хто це завітав? – спитала Моніка.
– Стій! – викрикнула я, коли вона прямувала до дверей, – знаю хто там стоїть.
– Нуу…?
– Олексій…
– Олексій!!!! Якого милого сюди прийшов.

Подруга після того, як дізналася, що цей парубок витворяв, то дуже розсердилася на нього.

– Сонце, послухай. Він мене зараз забере і ми просто поговоримо. Не хвилюйся, будь ласка
– Але ж, як я тебе відпущу з ним, – знов пролунав стук у двері, – ну Марсель, скажи їй щось.
– Я думаю, що нехай Зоя сама вирішить, що для неї краще.
– Зрадник, – кинула сердитий погляд на нього.
– Ну все, люба моя, я побігла, – і поцілувала її у дві рожевих щічки.

Швидко накинула кардиган, узула босоніжки і відчинила двері.
Те, що бачили очі, серце просто не витримувало. Такий весь красивий... У брюках та сорочці... Таке відчуття ніби з Америки прилетів.

– Привіт, Зоє, – промовив своїм хриплим голосом і кинув погляд смарагдовими очима.
– Привіт, – відповіла опускаючи голову – ну що їдьмо?
– Так, – сам попрямувала до машини, а я попленталась за ним.

Всю дорогу у машині мовчали… така якась напруга витала у повітрі.

Зупинилася ми біля елітного кафе. Олексій, відкрив мені дверцята і вийшла на вулицю. Всередині геть не спокійно було, якесь хвилювання не зрозуміле…

– Сідай, – запропонував він, коли ми опинилися біля столика.
Я присіла на стілець і не знала куди себе діти. Долоні почали потіти, а очі не могли знайти хоча б одне місце або ж об'єкт , щоб пристосуватися..

– Ну, що слухаю, – спершу не зрозуміла, де взялася оця впевненість, що я перша подала голос.
– Це я хочу почути, що не так. Втекла світ за очі, потрапила в таку не зрозумілу ситуацію… ти розумієш, що могла загинути?!
–. А тобі, яке діло до мене?
– Як це яке… Ти для дуже важлива людина в моєму житті… Я кохаю тебе...
– Ну звичайно, кохаєш одну, а на другий день цілуєш іншу, – відповіла грубо і відвела убік голову… аж на душі стало боляче від того, що я сказала.
– Не зрозумів… Ти про що?
Чесно, не знала, як так піднести всю інформацію. Набравшись сміливості і повітря у груди, я йому виказала усе в очі.
– Я бачила, як ти цілував білявку у кафе. А потім на другий день просто став холодним. Як ти це мені поясниш?