Розділ 30 (2)

Минуло близько хвилини після пострілу. Стефан одразу ж почав набирати, як я зрозуміла до охорони. Ніхто не відповідав… В один момент, він узяв зі столика пістолета і заховав його собі за спину.
– Сиди тихо і не смій виходити. Почула мене? – звернув свій стривожений погляд на моє обличчя. Було помітно, що реально хвилюється, але це не виправдовує усього того, що він накоїв.
– Добре, – вирішила смиренно погодитися.

Пройшло п'ять хвилин з того моменту, як мій "наречений" покинув лімузин. Крім розмови, яка з часом переходила у суперечку,  я більш нічого не чула.

У середині була надія, що можливо, це знак з неба, що треба якось вибиратися і щось думати. Заради своєї безпеки  почала у машині шукати щось, аби захистися. Біля фруктів побачила ніж і вирішила взяти саме його.

Згодом, знову почула постріли й вирішила забитися у якійсь куток. Адже від цього звуку просто у середині все хололо. На душі був такий не спокій, ще й організм мене підводить дуже сильно. Вже ні морально, ні фізично не вистачає сил.

Але в один момент я ніби вся відновилася… До моєї душі доторкнувся промінчик ясного сонця. Чую своє спасіння… Чую такий рідний голос, який пронизує до кісток.

– Зоє, ти там? З тобою все добре? – кричить Олексій.
Я спочатку подумала, що мені це почулося… Але знову почала ці слова і не гаючи ані хвилини рушили на вихід.
Коли вибігла на двір, то не повірила своїм очам. Просто, як в кримінальних фільмах. Чоловіки у камуфляжній формі стоять із пістолетами у руках направляючи їх на охорону Стефана, а вони роблять ідентичні дії.

– Що тут відбувається? – ледве видавлюю із себе і дивлюся на рідне обличчя.
Чесно, все, як сон… Важко повірити у те, що мене знайшли. Мій рятівник стоїть переді мною у кількох кроках. Я готова вже зменшити цю відстань… Начхати на те, що йому не потрібна і що у нього більшість всього є інша…Просто хочу відчути рідну душу… Вдихнути цей аромат… І знову повернутися у полон смарагдових очей.
– Весільна сукня… – чую його розгублений голос, – ви що заручилися?
Бачу, як погляд починає темнішати. У очах лють, гнів і ще біль… Але чому я там помічаю саме ці нотки? Невже йому настільки прикро, що зі мною все так відбувається. Але якщо подумати логічно… Він прилетів до Іспанії, знайшов і зараз рятує… Можливо, я щось не правильно зрозуміла тоді… І треба було прислухатися до порад і поговорити з ним на чистоту…
Не встигаю відповісти на питання Олексія, як відчуваю, що хтось хапає за талію та притискає до свого тіла. Біля свого виска відчуваю доторк чогось холодного… Пістолет… Стефан пристав йоги дуло до моєї скроні…
– Не смій її чіпати, виродок!!! – почула я скажений голос свого особистого смарагдового прокляття.
Бачу краєм ока, як ледве  стримують Олексія. 

Від цього усього просто починає всю трусити, а на очах виступаються сльози… За останні дні
я просто вже втомилася плакати та просити допомоги… Можливо, буде краще коли  вистрелить і усе… Але чогось мало віриться, що він це зробить… Адже я ж його наречена.

– Ви зараз нас відпускаєте і ми спокійно розходимося. Або я пускаю кулю у її гарненьку головку… – говорить Стефан, дивлячись на протилежну сторону.

Олексій ледве стримується, пістолета у нього забирали… У очах бачу блиск… Це сльози… Його розгубленість та розбитість я відчуваю… Ніби у нас душа й емоції на обох.

– Добре, – погоджується і якось дивно усміхається, – але я можу її на останок обійняти та попрощатися. Обіцяю, без фокусів. Зброю залишаю тут, ваша охорона може перевірити якщо хоче.
Хватка Стефана полегшується і згодом абсолютно відпускає.
– Підійди. Навіть якщо ти щось захочеш утнути, один постріл і ти труп.
Олексій викладає всю зброю і впевненим кроком прямує у мою сторону. Не розумію, що коїть… але по очах бачу, що щось задумав.
– Що ти робиш?– питаю пошепки, коли  щосили пригортає до себе.
– Довірся мені, моя хороша. Ти будеш вільна обіцяю. І запам'ятай, щоб не сталося я кохаю тебе, – після цих слів  полишає і прямує упевненим кроком до Стефана.

Дії цієї людини, мабуть, ніхто не зрозумів до одного моменту. 

Я ніби скидаю пелену зі своїх очей. До мене нарешті доходить, що у голові в Олексія. Торкаюся до свого пояса позаду й там не помічаю ножа.

– Олексію, зупинись!!! – кричу щосили, але вже запізно. Він встромлює гострий предмет у тіло чоловіка.
Бачу, як Стефан падає на землю, а згодом починаються гучні постріли. Одним краєм ока помічаю, як один з охоронців мого любого "нареченого"направляє дуло пістолета на Олексія. Я швидко реагую і біжу до нього.
– Нііі!!! – кричу я, і закриваю своїм тілом.
Через секунду відчуваю, як мій увесь організм пронизує невимовний біль.
Перед тим, як повністю мою свідомість поглинула темрява, почула просто пронизаний до болю голос…
– Зоє… Кохана… Не засинай, будь ласка!!! Я не дам померти тобі… Я не зможу знову тебе втратити!!!