Розділ 27

Певний страх пронизав кожну частинку мого тіла… Що ця людина задумала? Чесно у душі було дуже не спокійно. Почала згадувати слова тітки, що цей Іліан, щось приховує… Мабуть, найправильніше у цій ситуації не показувати, що я щось знаю і бути обережною.

– Сонце, а де твої подруги? – почула я зненацька голос Іліана.
– Та вони зараз спустяться, –  намагалась говорити спокійно. Але усередині все вирувало від не зрозумілих почуттів.
– Ніби чув, що мені повідомлення приходили?
– А так, тобі хтось там писав. Але не дивилася, – таке було відчуття ніби перед цією людиною виправдовуюсь.
– Ооо любий друже, привіт, – промовила моя Моніка.
Я аж видихнула з полегшенням… Дівчата мене просто врятували від цього всього.
– Воу, та ви усі сьогодні красуні! – він говорив так щиро, щоб не знаючи отого всього, що мої очі бачили, я реально повірила у його щирість. Та що говорю, раніше так і було. Якби не повернення на Україну, то б усе могло бути інакше… І не факт, що добре.
– Ну що їдьмо?
– А Марсель буде? – запитала я.
– Так, приїде одразу ж туди.

Хух, надійний друг поруч не завадить у такій незрозумілій ситуації.
Ми усі разом вийшли із дому та попрямували до машини, так званого залицяльника.
– Та ти ж уся трусися, – почула біля свого вуха голос Софійки, – усе добре?
Чесно, не знала чи говорити чи ні… Просто боялась, що цією інформацію зіпсую усе. Нехай вони не нервуються, адже можливо, те все стосується не мене.
– Та все чудово, не хвилюйся…
– А мені так не здається… Зоє, що відбувається? – не полишала спроб усе дізнатися.
– Мила моя, просто я трішки хвилююся…
– Через що?
– Ну закінчую університет, і це все дуже тривожно та цікаво...– і вже вкотре вибираю брехню, замість правди.
– Ти не псуй нерви, я впевнена, що свято пройде чудово. Ти у нас молодчина!
– Дякую за підтримку, що полетіла зі мною…
– Будь ласка… Ти ж моя подруга!

У машині дівчата сіли позаду, а я спереду поруч з водієм. Всю дорогу, всі щось жваво обговорювали, а я все думала про ті повідомлення та інколи поглядала на Іліана. Можливо, він в якусь мить себе якось здасть. Але все марно, весь час сміявся тільки з жартів дівчат та дивився своїм особливим поглядом.

Приїхали ми на місце призначення вчасно. Одразу ж, пішли на пошуки Марселя. Знайшли його при вході до закладу. Я залишила на кілька хвилин своїх друзів та партнера. Сама пішла до своєї групи. Там я відразу відчула оцю енергетику та погляди... Особливо дівчат… Якби могли, то вже б зараз виставили мене з цього кабінету. А оці всі заздрісні перешіптування та очі направлені у мою сторону, надавали тільки упевненості…
Я дуже добре знала, що моя Моніка має ідеальний смак і мій образ тільки сліпий не міг оцінити.

Як вже ви зрозуміли люди у нашій групі не сильно дружні. Кожен хоче показати своє "Я".

– Яка ти сьогодні красива! – почула я "щирі" слова у свою сторону.
– Дуже дякую!
Після кількох діалогів із моїми знайомими, ми рушили у головний зал. Там я вже побачила сидячих на лавочках своїх самих рідних.
Саме вручення тривало десь годинну. Потім нас ще пів години вітали рідні, викладачі, друзі та т.д.
– А зараз вирушаємо на святкову частину! – пролунали вигуки старости групи.
Я спершу підійшла до друзів і тьоті, обійняла їх… Вони просто побажали всього найкращого. А потім узяла їх під руки й повела із собою до ресторану.

Наша еліта постаралася на славу. Виявилося, що заклад знаходився на березі моря… Сьогодні надворі похмура погода та вітер, але вид ніхто не скасував… Це просто нереально… Одразу ж, в голові сплив спогад, як Іліан мені зробив сюрприз. Яхта, посеред моря ми і чарівний захід сонця… Здавалося, що тоді я спілкувалася з іншою людиною… Не знаю у який момент моє ставлення змінилося до нього... Мабуть, тоді коли у спокійне життя увірвався привид минулого… Знову подарував надію, а потім забрав її… Чесно, за цей вчинок я його зневажала. Якби він насправді був не винний, то хоча б подзвонив і поцікався як я… Але, мабуть, це останнє про що він думає зараз… Білявка йому затьмарила розум і його натура поступилася їй... А я як завжди відійшла, сама цього не зрозумівши, на задній план.
– Що згадуєш наше побачення? – відчула, як мою талію обвили сильні руки. В той момент у мене всередині ніби промайнула навіть нотка відрази.
– Так, – вирішила спокійно покинути цей полон, – нумо підімо до всіх?
– Ходімо.
Вже коли ми завітали до приміщення із багато накритим столом,  усі сиділи і розливали алкоголь. Тільки два місця пустували. Іліан і я сіли саме за них. Так вийшло, що попереду сиділи Софійка і Моніка.

Кожні п'ятнадцять хвилин говорили тост, деякі з моїх одногрупників були реально уже п'яні. А я сиділа і наминала полуничний компот. Ви запитаєте чому? Бо від одного погляду на їжу, а тим більше алкоголь, ставало погано. Я ледве-ледве заставила себе з'їсти салат з овочів і бутерброд. Мені останні дні геть погано, у голові паморочилося… Тітка говорила, що все оце через нерви. Я з нею погоджувалася, адже останнім часом багато хвилююся…
– Можливо, підемо потанцюємо? – запропонував Марсель.
– Так, ходімо.

Заграла повільна музика і ми поринули у вир танцю. Чесно, від оцього всього кружіння легше аж ніяк не ставало. Ми десь п'ять хвилин потанцювали, а потім я сказала, що  потрібно у вбиральню і пішла саме туди.
Там вмилася, трішки передихнула і реально стало краще. Ще випила пігулку, щоб остаточно привести себе у порядок.

Повернулася вже жвавішою та веселішою. Увечері прийшов ще якійсь чоловік і почав організовувати конкурси. Насміялися досхочу… Під час кожного конкурсу просто всі згиналися навпіл від сміху…

– Ну як тобі подруга свято? – запитали дівчата, перекрикуючи музику.
– Все неймовірно, мені подобається.
– А ти ще не хотіла йти.
– Дякую, що ви мене переконали. Яка я рада, що у світі є такі хороші люди.
– До речі, а де Іліан? – полинуло питання від Моніки.
– Не знаю, може де вийшов.
– Зрозуміло.
Чесно, не насторожував той факт, що він надовго так зникає, а дарма…