Розділ 24

–Іліан!? – здивовано промовляю…

Не може такого бути, невже знову все іде шкереберть… Ну чому коли я на сьомому небі від щастя, з'являється той, який все може зіпсувати…

– Власною персоною, сонце! – підходить обіймає мене та цілує у щічку.

Все відбувається так швидко, що не можу отямитися.

– Проходь до будинку.
– Я вже думав не запросиш,– єхидно промовив.

Я провела "гостя" до вітальні та попрохала аби він тут зачекав. Сама попрямувала на кухню, щоб заварити чай до солодкого, яке приніс Іліан.

Чесно,  розуміла, що мені треба із ним серйозно поговорити… Бо якщо Олексій дізнається про нього, то буде дуже погано. Але потрібно якось так помірно йому все розповідати, аби не образити і не розбити серце.

– Як ти тут? Як мама? – почав питати Іліан, коли я ставила на стіл все, що приготувала.
– Все більш менш налагоджується. Мама помаленьку видужує... – спокійно говорила я.
– Зрозуміло… А тепер цікаво дізнатися, що стало причиною того, що ми з тобою почали віддалятися один від одного?

Ой, чесно хотілося зараз стати глухою і німою, аби нічого не чути і не говорити.

– Та нічого… Просто важкий період і не вистачало часу на все інше… Ще й на роботі повно роботи…
– Це все відмовки… Я хочу знати справжню причину… – сказав це, і узяв чашку з чаєм до рук.

Дуже сильно хвилювалася за те, як відреагує Іліан… Адже розуміла, що приховувати все довго не зможу, тому краще розв'язати це питання тут і зараз…

– Я зрозуміла, що ми не зможемо збудувати стосунки з тобою… – на одному диханні промовила.

Помітила, як його обличчя перекосилося…

– Це ти так вирішила чи твої місцеві допомогли? – якось з докором запитав він.
– Ні, це цілком моє рішення… Тому я думаю на краще перестати спілкуватися… Пробач… – і глянула у його вічі…

Його фізіономія набула серйозного виразу… Ніби думає, про щось важливе… А потім видає таке, що мене дивує…

– Добре, я розумію… Можливо, це і на краще… Мабуть, ми не доля один одного, – і усміхнувся легенькою посмішкою.
Чесно, радувало те, що зумів зрозуміти… Але насторожував той факт, що декілька хвилин тому сердився за це, а тут спокійно погодився… Мені не подобалося усе це...

– Я рада, – ледве з себе видавила.
– Подумав, що ми разом повернемося до Іспанії…
– Чому це? – здивовано перепитала.
– У тебе ж вручення дипломів чи ти забула?

Ой справді, як про таке можна не згадати...

– А коли саме буде відбуватися ця подія?
– У п'ятницю.
– То виходить у четвер зранку вже потрібно бути у Іспанії…
– Так…

Одразу ж, подумала про те, як відпроситися у керівництва на три дні… Чесно, вже було ніяково, адже так тиждень просиділа біля мами…

– Можливо, зараз поп'ємо чай і підемо прогуляємося, покажеш Харків, – запропонував Іліан.

Найменше, що зараз хотілося, це йти кудись з ним. Але моїй ввічливості важко протистояти.

– Добре…

Ми посиділи ще з пів годинки, попили чаю, а потім рушили у подорож містом.
Для початку я повела його на Лопанську набережну… Вона просто затягувала у вир думок та фантазій… Це одне з улюблених місць дитинства…
Наступне місце призначення я вибрала сад Шевченка… Адже тут весь час вирувало життя… Діти бігали, а батьки ледве за ними встигали… Така атмосфера мені дуже подобалася…

– Давай можливо зайдемо у те кафе, – промовив Іліан глянувши в сторону однієї будівлі…

Коли мій погляд повернувся туди, то аж ноги підкосилися… У вікні закладу побачила Олексія, який стояв у обіймах цієї невідомої білявки…
Краєм вуха чула, що Іліан, щось говорив, але ці слова моя голова не сприймала… Бо те, що бачили мої очі… Просто важко було зрозуміти… Адже за секунду вона притягла його до себе та поцілувала… Олексій не пручався навіть… Це був останній удар… І він був у саме серце… Душа в одну мить просто провалилася у безодню і я разом із нею…

Коли мої очі розплющилися, то помітила, що вже знаходжуся удома. Спогади болюче били у моїх голові. Перед очима знову ця не приємна картина, яку навік запам'ятаю.
Я просто не розумію, як міг так зі мною зробити… Клястися в коханні мені, а на другий день цілувати іншу... Це важко зрозуміти… Моя найбільша помилка, що я повірила йому… Довірила своє серце та тіло…

Помаленьку підійнялася із ліжка та попрямувала на кухню… За вікном стояла вже темнота, виходить, що я майже цілий день пролежала.
Коли потрапила на кухню, то застала за чаюванням Іліана і тата. Очі мої моментально поповзли наверх.

– Доню, як ти? – підійшов до мене батько та обійняв.
– Вже все добре… Завдяки Іліану, як я зрозуміла…– глянула у його сторону, – дякую…
– Та немає за що… Тільки не розумію, що з тобою сталося… Адже все було чудово, а тут раптово ти втрачаєш свідомість.
– Та це, мабуть через стрес та працю, відпочину та й все пройде…
– Ти впевнена… До лікаря не потрібно?
– Ні, чесно, все нормально. Давайте я до вас приєднаюся?
– Із задоволенням, сідай.

Вечір проходив чудово… Помітила, що батько і Іліан знайшли спільну мову… Можливо, він і не такий поганий і дати йому шанс…

– Ну, що я вже буду збиратися додому, а точніше у готель. Проведеш до дверей? – звернув свій погляд на мене.
– Так звичайно.

Ми встали зі столу, накинули верхній одяг і попрямували до воріт…

– То що ти вирішила щодо поїздки у Іспанію?
– Я все обдумаю і тобі завтра скажу…
– Добре. До зустрічі!– обійняв і поцілував легенько у губи. У цей момент повіяло якимсь дивним холодом…
– Бувай.

***
Після вчорашнього насиченого дня важко було встати із ліжка. Але я все-таки переборола себе і на ватяних ногах попленталась до ванни. Вже через пів годинки була зібрана і снідала своєю улюбленою кавою.
Вирішила сьогодні розібратися з роботою, а тоді провідати маму… Але чесно, абсолютно не хотілося іти туди… Адже побачу там обличчя зрадника та егоїста… Якось треба перебороти себе і наважитися нарешті щось з цим зробити…