Розділ 20

Два дні по тому...

Цю ніч я провела у лікарні, адже мама може пробудитися в будь-який час і тому хочу, щоб під час пробудження вона не була сама.

Прокинулася від ніжних доторків до мого обличчя. Помітила, що заснула сидячи на стільчику, а голова моя покоїлась на ліжку. Згодом, почула такий рідний голос.
– Привіт, доню!
– Мамо... – не змогла стримати своїх емоцій, обійняла її з усією любов'ю, – я так скучила за тобою. Вибач, вибач мені, будь ласка, за все.
– Доню, ти що. Немає за що тобі вибачатися. Також дуже сильно сумувала за тобою.
– Ой, що це я... Зараз покличу лікаря, аби оглянув тебе.
– Добре, Зоє.
Лікар прийшов, оглянув її і сказав, що все добре. Вечері тільки потрібно піти на УЗІ.
Звичайно, одразу ж набрала тата, аби потішити його новиною. Він попекредив, що через годинку буде.
Також мамі дозволили трішки бульйону з'їсти, тому на обід замовила їй саме його. Ми сиділи в повній тиші, кожна думаючи про щось своє.
– Мамо, чому ти мені не розповідала про свою хворобу?
– Доню, я не хотіла тебе вантажити усіма цими проблемами, адже ти й так втомлюєшся...
– Рідна, – поставила тарілку з бульйоном і узяла її за руку, – ти і тато, найрідніші люди, які є в мене житті. Ваші проблеми це і мої проблеми. Повір від того, що ви нічого не розповідаєте, легше не стане.
– Добре, доню, я тебе зрозуміла, постараюся більше від тебе нічого не приховувати.
– Обіцяєш?
– Обіцяю! А тепер розкажи все посліфдовно. Як ти сюди потрапила?
– Татко розповів мені, що тебе забрали до лікарні. Я одразу ж замовила білет і прилетіла сюди.
– Зрозуміло. А де ви взяли такі гроші? І не потрібно брехати, що у тебе були заощадження. Адже я дізнавалася раніше скільки коштують такі операції, тому чекаю правди.
– Та я влаштувалась тут на роботу в одну компанію. Гроші взяли у них в борг, і протягом певного періоду відпрацюю.
– Яка компанія?
– "Dembo"
– Зрозуміло, доню. Вибач, що через мене на тебе стільки навалилося.
– Мамо, не хвилюйся, все добре.
– Все одно, я бачу, що щось все-таки ще сталося, але ти не говориш.

Це та людина, яка бачить наскрізь мою душу. Від неї важко, щось приховати. І певною мірою, я цьому рада, адже можу поділитися всіма своїми переживаннями.
– Просто... Мам, пам'ятаєш причину із-за якої переїхала до Іспанії.
– Так, через якогось хлопця, який розбив тобі серце.
– Так от я нещодавно його зустріла...
– Он як... І де саме?
– Він виявився...
Але не встигла договорити, як почула стук у двері палати. І до середини увійшла особа, яку найменше хотіла бачити тут і зараз. У палаті стояв Олексій, в одній руці тримав фрукти, а у іншій квіти. Піднялася і просто не могла поворухнутися. Що тут робить?
–;Доброго дня, Марино Сергіївно! Вибачте, що турбую. Просто вирішив вас провідати.
– Доброго дня, а ви хто?
– Вибачте, мій недолік. Я Олексій Дмитрович, директор компанії у якій працює ваша дочка.
– Олексій... Приємно познайомитися.А ви кожного свого працівника відвідуєте батьків, якщо вони потрапляють в такі ситуації?
– Інколи.
Просто стояла, спостерігала за їхньою розмовою і слова мовити не могла. Дивилась на Олексія й не могла відвести погляд... Ніяк...
– Доню, з тобою все в порядку? – запитала мама.
– Так... Все добре, – промовила і нарешті вийшла із трансу.
– Я заїхав на кілька хвилин, ось це вам квіти та фрукти. Видужуйте!
– Дякую вам, Олексію! – відповіла своїм особливим голосом і скоса глянула на мене.
– Зоє, можна вас на кілька хвилин.
– Так, звичайно. Мамо, я відійду на хвилинку, а потім повернуся.
– Добре, доню, іди. До побачення, Олексію.
– Бувайте, Марино Сергіївно.
Ми вийшли удвох із палати, і попрямували на вихід із лікарні.
– Це що тільки, що було? – зі злістю запитала я.
– Нічого, просто вирішив провідати твою маму і тебе побачити.
– Ти знущаєшся? – запитую.
Бачу по його очам, що отака моя реакція йому до вподоби. Та чорт, він ще усміхається. Телепень.
– Ні, говорю все як є, – промовляє так чітко, що якби я його не знала, то обов'язково повірила.
– Мені все одно, ти чому мене покликав?
– Я завтра увечері тебе заберу, з'їздимо в одне місце.
– Ні, нікуди ми не поїдемо. Я думала, що тобі ясно все ще в суботу сказала, але тобі, мабуть, потрібно ще раз повторити. Що між нами крім робочих стосунків нічого більше не може бути, все.
– А я тобі також дозволь нагадаю, що ти повинна мої слова  слухати. Отже, в тебе просто вибору немає.
– Вибір є завжди, – промовляю чітко.
– Ну так, в цьому з тобою погоджуюся. Ти просто боїшся признатися самій собі дпро свої почуття, чи не так?
– Повір, із собою знаходжуся в повній гармонії.
– Ну так, особливо зі своїм тілом.
От нахаба, вирішив мене загнати в глухий кут. Звичайно, згадавши ранок понеділка, я аж сама, мабуть, почервоніла, як буряк.
– І повір, завтра тобі доведу зворотне, що від самої себе важко утекти. Запам'ятай, що почуття, вони можуть згасати, або ж навпаки ставати сильнішими. У нашому випадку підходить другий варіант, – промовляє це, і усміхається своєю хижою посмішкою.
– Навіть не надійся, – промовила чітко.
Він підходить ближче, але я не відходжу. Нехай знає, що його не боюся, і мені глибоко плювати на нього... Ну це звичайно, не так... Але йому не обов'язково знати це.
– Чекай, завтра тут, вечері заїду по тебе, – і як нівчому не бувало, цілує в щоку.
–;Навіть не думай, що з тобою кудись поїду. І так ще дещо, ти не маєш права цілувати мене. Затям це!
– Ммм, а ми вирішили характер показати... Ну добре, побачимо хто виграє, а хто програє, – його голос звучить дуже неординарно.
– Бувай, – промовила я і попрямувала до лікарні.
– До зустрічі, Зоє!
Я не знаю, як таких людей земля носить. Він занадто самовпевнений в собі. Думає, прикаже або пальчиком покличе, і одразу до нього побіжу. Ні, цього не буде... Завтра, вечері буде сидіти в самоті, адже не збираюся витрачати свій час на нього.