Розділ 19

Ранок понеділка зустрів сонячною погодою, і я цьому була дуже рада.Чесно, згадувати вчорашній день, а особливо вечір не хотілося абсолютно...

***

Коли прийшла додому, то одразу  попрямувала до своєї кімнати, закрилася на ключ і просто лягла на ліжко. Весь час дивилась на білу стелю і думала за що мені це все. Адже п'ять років — це дуже великий термін, почуття мали зникнути як-не-як. А в мене чомусь навпаки, вони стали сильнішими. Бо те, що сьогодні зробила, і в голові не вкладається. Я його приредвнувала. ПРИРЕВНУВАЛА!!! Та ні, ну не може моя доля бути такою не справедливою та злою. Невже заслуговую на отаке от життя. Все навалилося просто все: хвороба мами, поява Олексія, підозри. Якщо дивитися по психології людини, то якщо в людини немає проблем, то вона собі їх сама робить. Можливо, я їх для себе створюю.Мабуть, відчуття не підвели, адже повернувшись сюди, я зустрілася із головним страхом свого життя... З втратою близьких та спілкування з людьми, які просто закопали живцем.

***

Сьогодні нарешті зроблять моїй найкращій матусі операцію, і тоді можна буде здихнути трішки. Адже поки вона не прокинеться і повністю не видужує, повністю робити це не можна. Сьогодні вирішила одягти брючний костюм, адже перед візитом до лікарні, я маю зайти на роботу аби відпроситися.Я пройшла до кухні, помітила, що тато вже доїдає свій омлет.
– Добрий ранок, Зоє. Ти вже готова?
– Добрий, так готова. Але ти поїдеш сам, адже я ще маю заїхати на роботу, щоб узяти відгул.
– Добре, доню. Тоді чекаю тебе у лікарні.
– Домовились.
Згодом, я викликала таксі, аби не витрачати часу на дорогу. У компанії була уже через десять хвилин. Зайшла до приміщення та одразу ж попрямувала до кабінету директора. Чим ближче він був, тим більше зароджувався страх усередині. Адже після нашої останньої зустрічі ми з ним не спілкувалися. Я вам зараз спробую описати свої відчуття. Здається, що я знаходжу у квест кімнаті. Стою на місці, адже боюся зробити крок, бо навколо  дуже багато всього. Вибрати сторону куди піти далі дуже важко, адже куди не піду, все одно очікує щось невідоме. На жаль, фраза хто не ризикує, той не п'є шампанського зараз не діє. Адже тут ризик повсюди... Головне витримати своє випробування.

Я стукаю у двері його кабінету, і чую голос, який запрошує мене до середини.
– Доброго ранку, Олексію Дмитровичу! Я до вас прийшла, щоб попрохати, аби ви мені дали на сьогодні відгул. Бо мамі роблять операцію, і я повинна там бути присутня, – все проговорила, мабуть, зі швидкістю світла, бо боялась водночас, щось не сказати, або ж наговорити лишнього.
Дивилась на зосереджене обличчя Олексія. Він піднявся зі свого стільця та впевненою ходою почав наближатися до мене. По його погляду я зрозуміла його наміри. Тому почала крок за кроком відходити назад. Це тривало до того часу, поки моє тіло не зіштовхнулося зі стіною. Одну руку він поставив біля мого обличчя, а іншою почав погладжувати моє волосся, а потім відкинув його із плеча. Згодом його обличчя опинилося біля моєї шиї.Чесно, я не розуміла себе. Наразі, мала б його відштовхнути і послати як най далі, а роблю все навпаки. Я ніби закам'яніла... Його ніжні доторки до мого обличчя, просто обпікали... І по всьому тілу табунами пробігали сироти.
– Добрий ранок, Зоє – говорить Олексій мені на вушко та ніжно цілує у шию.
– Олексію... Олексію Дмитровичу, не потрібно, – промовляю не своїм голосом і відходжу на безпечну відстань. Звичайно, моє тіло протестує... Воно б навіки залишилося в полоні цього чоловіка, але розум ще у мене є і розуміння того, що відбувається також.
– Так ви, Зоє Несторівно, хочете взяти відгул? – промовила чітко Олексій.
– Так.
– Добре, я вам дам кілька днів відпочинку, аби ви побули поруч з мамою.
– А як же робота? – наполохано запитала.
–Зоє, ти повинна слухати і не ставити зайвих запитань. Пам'ятаєш договір.
От поясніть мені, можливо я щось не розумію у цих хлопцях. Кілька хвилин тому він в прямому сенсі зваблював, а зараз став суворим, ніби нічого не було. Не дарма я хотіла його побити ще при першій зустрічі.
– Добре. Так я можу іти.
– Звичайно, бажаю швидкого одужання мамі! – промовив щиро Олексій.
– Дякую! До побачення! – відповіла, і попрямувала на вихід із кабінету.
– Бувай, Зоє, – відповів Олексій.
Ммм, а моє ім'я починає звучати ппо особливому, коли його промовляє він.

Я чимшвидше помчала до лікарні, хоча до операції залишалася одна година. Потрапивши до маминої палати побачила, як лікарі оглядають її. Тато стояв біля вікна і дивився в далечінь.Я підійшла до нього і поклала руку на плече.
– Тату, все добре?
– Та так, але хвилююся за те, щоб операція пройшла успішно.
– Я також сильно хвилююся, але нам залишається лише вірити, адже наша мама дуже сильна.
– Через сорок п'ять хвилин ми прийдемо і заберемо вашу маму на операцію, – промовив лікар.
– Добре.
Ми цей весь час просиділи поруч із нею, я її тримала за руку і просто молилась, щоб все пройшло чудово.Потім, як і обіцяли прийшли лікарі та забрали її на операцію!

Ці півтори години були найважчими для мене у житті, особливо морально.Я просто місця собі не знаходилася, ходила з одного кутка в інший. Коли мій погляд падав на тата, ще більше починала хвилюватися за нього. Адже він сидів увесь білий і переминав руки. Вирішила піти узяти нам з татом по каві, щоб трішки заспокоїтися. Підійшовши до автомата, я озирнулася і неподалік побачила дуже знайоме обличчя. Це була та дівчина з якою бачила Олексія учора. Виявляється вона медсестра. Цікаво...Але зараз це найменше хвилює.
Узяла дві кави і попрямували до тата. Простягнула йому стаканчик і сама присіла до нього і трохи випила.
Через пів години з операційної вийшов лікар. Ми одразу ж піднялися і підійшли до нього.
– Ну, як все пройшло, лікарю? – запитала я.
– Операція пройшла успішно. Навіть, можу дати дев'яносто п'ять відсотків, що відійде наркоз, і ваша мама прокинеться.
– Дякую, вам лікарю, за вашу віддану працю.
– Та це мій обов'язок рятувати життя людей. Ви зможете побачити її коли переведуть до палати.
– Гаразд, ми вам безмежно вдячні.
Ми з ним обійнялися і з очей полилися сльози щастя...