Розділ 18

Наступний ранок мене зустрів яскравим сонечком. Я підійшла до вікна і глянула на термометр. Температура надворі була двадцять вісім градусів, і це ще тільки початок дня.
Сьогодні вирішила одягнути легке платтячко та взути свої нові кросівки. На голові волосся випрямила, а на обличчя нанесла тільки матову помаду. Глянула на себе в дзеркал, і розуміла, що певною мірою я змінилася...
Чесно, зараз період такий не знаєш, що і до чого... Учора поцілувалась з коханням всього мого життя... Але є одна проблемка... Адже у Іспанії чекає Іліан, але у його почуттях не впевнена... Та чорт візьми, я в нічому не впевнена...
Сіла на своє ліжко і почала головонькою думати, що робити далі, аби не згоріти у власному полум'ї...
Сьогодні не мала ніяк таких великих планів. Вирішила провідати маму, адже завтра у неї операція... Мені морально потрібно налаштуватися та витримати оце все.

Вийшла зі своєї кімнати десь о десятій. пускаючись по сходах відчула такий знайомий аромат моїх улюблених пиріжків. Мама їх дуже сильно любила гойтувати, а я їх обожнювала їсти. Це була моя улюблена випічка. Завжди, я з'їдала майже все, адже відірватися від них було важко... Але зараз, розуміла, що це не мама готує, адже це неможливо. Тоді хто?
Я так швидко, як могла зайшла до кухні. І побачила, як тато дістає із плитки ці пиріжки. Так вони не ідеальні, але зроблені з любов'ю та теплом.
– Добрий ранок, таточку! А що це ти тут робиш? – запитала, з усмішкою на обличчі.
– Добрий, доню! Вирішив тебе трішки сьогодні порадувати. Я знаю, як ти любила пиріжки, особливо коли їх готувала мама. Я вирішив спробувати зробити їх такими смачними, попередні порції не вийшли, але ця на вигляд здається їстівною, – після цих татових слів ми гучно розсміялися.Так хотілося, що кожен ранок був таким... Нікуди не поспішати, сидіти за столом, їсти пиріжки і пити чай. Також гучно сміятися, і розуміти, що життя не таке погане, як здається. Звичайно, для сьогоднішнього ранку не вистачало мами, дуже сильно...
– Тату, дякую вам за ці пиріжки і за вашу турботу, – промовила і обійняла за шию.
– Ну, що доню поїхали до мами?
– Так, – відповіла я і почала прибирати посуд зі столу.

Ми з татом у машині їхали мовчки, по радіо грала тихо пісенька і сонечко світило через скло, та дарувало нам тепло. Цю ідилію, порушив дзвінок телефону. Я дістала його із сумочку і побачивши номер, зрозуміла одразу хто це був.
– Привіт, Зоє. Ти як там? Чому не дзвониш до мене? – промовив Іліан.
– Привіт, та просто зараз часу немаєй. Ходжу на роботу, маму провідую, цілий день завантажений.
– І навіть хвилинки немає, аби поспілкуватися зі мною? – на підвищеному тоні запитав він.
– Виходить, що так, — спокійно відповіла я.
– Бачу сонце, що щось між нами змінилося, чи не так?
– Та ні, просто я зараз сильно втомлююся і просто не вистачає сил з кимось розмовляти.
– Отже, я все зрозумів, чекай у гості. Через кілька днів прилечу до тебе і поговоримо.
– Не потрібно, все добре. Давай так все обговорити.
– Ні, так не піде. Бачу, що ти, щось приховуєш. Ти ж така не була байдужа до мене.
– Дивись, як тобі краще буде.
– Тільки скинь мені, будь ласка, свою адресу.
– Добре.
– Бувай, до зустрічі.
– Папа, – і поклала трубку.
Я розуміла, що якщо Іліан сюди прилетить, то все тоді моє життя стане дуже веселим.
– Хто дзвонив? – запитав тато.
– Та мій знайомий з Іспанії.
– А чого про нього не розповідала?
– Та якось не було нагоди.
– Відчуваю, що все-таки ми скоро з ним познайомимося? – скоріше стверджував, аніж запитував тато.
– Чому ти так вирішив?
– Він же хоче в Україну прилетіти, чи не так?
– Ну сказав, що через кілька днів прилетить. Але як ти здогадався?
– По твоєму обличчі видно було, що цю людину ти чомусь не хочеш бачити, і тому казала, що не потрібно.
– Тату, все дуже складно... Нехай спершу приїде, а тоді я розберуся.
– Ти вже другий раз так говориш... Диви, що потім не прийшлося про це жаліти.
–Надіюся, що не буду... – промовила про себе.
– До речі, а як його звати?
– Іліан.
– Красиве ім'я. Надіюся, що і хороша людина.
– Познайомишся і дізнаєшся.
Насправді мені найменше хотілося знайомити батька з Іліаном. Адже, щось всередині підказувало, що це велика помилка.
Припаркувавши машину, ми пішли до мами в палату. Там застали лікаря.
– Доброго ранку! От я вирішив перевірити стан вашої мами. Всі показники задовільні. За моїми прогнозами, після завтрашньої операції, ваша мама та жінка прокинеться десь на чотири дні.
– Доброго ранку, це хороша новина лікарю. Дякуємо, вам! – промовила я.
– Операція буде завтра об одинадцятій ранку. Головне вірте, що все пройде добре. Адже ваша мама дуже сильна.
– Так, обов'язково. До зустрічі!
– Бувайте.
Лікар вийшов із палати.
– Ти чув тату, наша мама скоро прокинеться і ми будемо всі разом, – обійняла його з усією силою.
– Чув, чув доню. Я також радий цьому.
Підійшла поцілувала маму в чоло і сказала їй на вушко, адже вірила в те, що вона почує.
– Мамо, повертайся чим швидше до мене. Я тебе більше ніколи не залишу. Люблю тебе!!!Дуже хотіла, аби мама розплющила очі. Адже задля цього мені нічого не шкода. Я піду на все аби мої батьки було здорові та щасливі.Багато хто каже краще пізно, ані ж ніколи. Звичайно, краще пізно зрозуміти свої помилки, ані ж вже життя їх повторювати...

Ми з татом пробули там до обіду, а потім йому подзвонили з роботи і він поїхав. Я вирішила пройтися містом та просто відпочити духовно.Зайшла, до одного кіоску купила собі морозива. Адже надворі стояла ще та спека... Далі попрямувала до парку, там сіла на знайому лавочку.В дитинстві я любила тут проводити свій час. Коли ми з батьками виходили на прогулянку сюди, бігла одразу ж на гойдалки. Трішки побавившись на ігровому майданчику, завжди прямувала до мами, випрошувала морозиво та сідала на цю лавку і просто сиділа.Коли уже стала старшою, то просто сиділа і насолоджувалася цією атмосферою... Тут гарно співали пташечки... Я просто заплющувала очі та слухала їхній спів. Люди на мене  дивно споглядали, але я просто їх ігнорувала. Інколи була інша забава, точніше сказати... спостереження. Мабуть, ви вже здогадалися за ким спостерігала. Звичайно, за Олексієм. Адже недалечко знаходилося кафе, у яке він любив приходити. Завжди, замовляв собі горнятко чаю та тістечко. Інколи, але дуже рідко, щось інше. Ви скажете, що це по дитячому спостерігати за цією людиною... Що себе поводила, як закохане дівчисько, але ж я ним і була... І не впевнена, що зараз ним не є...Споглядаючи, на усе довкола, у мене в голові промайнула думка, а чи везуча я людина. І от через кілька секунд впевнилась, що так. Адже побачила як за столик у тому кафе сідає мій ключ до щастя, та водночас мій біль...Сьогодні був одягнений по простому. Чорні шорти та білосніжна теніска, робили нього хлопчиськом, а не сердитим босом. Я  розглядало довго, навіть в один момент хотілося зірватися з місця і піти туди. Але це бажання в один момент просто зникло. Адже побачила дуже цікаву картину. До Олексія підійшла висока блондинка, з чарівною усмішкою на обличчі. Одягнена у легеньке плаття, яке ледве прикривало її сідниці, на ногах високі каблуки. Вона поцілувала його у щічку та сіла навпроти. Вони весь час, щось жваво обговорювали. Коли я бачила, як їхні руки торкаються один одного, або Олексій не може відвести погляду від неї... Це не передати, що зі мною відбувалося...Здавалося, що серце просто проколюють тисячі голок, які пронизують наскрізь... На очах з'являються, зрадницькі сльози, а розум дорікає мені: "я ж тобі казав!!!" І це учора ця особа говорила, що я йому подобаються... Цілував... А я знову довірилася, а він от таке вчинив... Впевнена, що ця дівчина для нього, щось значить. Адже на неї такі погляди кидав, що важко сказати, що це колега по роботі.Я різко встала із лавки, викинула залишки морозива у смітник, попрямувала додому... Я не розуміла, як я далі зможу з ним працювати, бачити кожен день і просто знати, що ми ніколи не можемо бути разом.