Розділ 17

– Пам'ятаєш, що відбулося тут п'ять років тому? – промовив він, і глянув на мене пронизливим поглядом.
Стояла та просто не знала, що мені говорити і як поводитися. Адже виявляється Олексій все знав, хто я така... Чесно, була дуже здивована, бо ніяк не могла повірити в те, що доля зі мною так поступила. Не рухалася і просто дивилася у ці смарагдові очі й не могла відвести погляд... Адже розуміла на яку відповідь очікує, можливо краще удати, що нічого не пам'ятаю... Але все одно рано чи пізно, мабуть, дізнається і тоді буде ще гірше, або ж ні...Це дуже важко, ніколи не думала, що опинюся в такій ситуації.
– Так...– відповіла тихо, — я тобі розповіла про свої почуття... А ти просто взяв і зіпсував все.
–Так, бо тоді просто був юним, і не розумів, що мені в цьому житті потрібно, – спокійний голос пролунав дуже близько біля мене.
–Повір, тоді я також не розуміла, що говорю. Це було підліткове кохання і нічого більше.
Мій голос звучав дуже впевнено на диво, але всередині в мене бушував ураган різних почуттів. Побачила, як перекосилося обличчя Олексія від моїх слів.
– Так кажеш, що це було просто підліткове захоплення і нічого більше?
– Так, – він підійшов ще ближче, і наші губи опинилися у міліметрі один від одного... Ой все, я думала там і залишуся стояти на місці... Бо Олексій ніби своїми очима зачаровував мене, і навіть не ворухнулась....
– Нічого, ми зараз це перевіримо, – відповів впевнено Олексій, і моє обличчя відчула гаряче дихання на своїх устах. Я розуміла, що зараз в мене є два варіанти. Піддатися спокусі, та нарешті поцілувати ці найбажаніші губи, або послухати здоровий глузд, і не давати нагоди знову розбити ще більше серце, яке всіма силами всі хочуть склеїти...
– Олексію, не потрібно, – відійшла від нього на безпечну відстань.
–Так, хочеш сказати я правий, і не дарма ти після того вечора полетіла в іншу країну?
– Тобі, яка різниця, що я роблю і як. Сюди ми приїхали, аби ти мені розповів, чому тоді запропонував саме з тобою піти на той захід.
– Хочеш почути... Отож слухай, бо я з самого початку знав, хто ти... Розумієш, як тобі правильно пояснити...– бачила, як він хвилюється і не може висловити ні слова, – вирішив тебе запросити, бо ти мені подобаєшся. Ще тоді п'ять років тому, щось між нами промайнула, але тоді це ігнорував. А коли побачив тебе нещодавно у своєму кабінеті, не повірив своїм очам, чесно...
Стояла і не могла і слова мовити... Я йому подобаюся, але як це можливо... Ну життя точно з мене насміхається по повній програмі...
– Скажи, щось. Щоб я не виглядав дурнем. Легенько усміхнулася і промовила:
– Так ти говориш, що все з самого початку знав. І договір тобі отой потрібен був, аби мене біля себе ближче тримати... Так тепер все складується... Я то все сиділа і думала, якого милого ти поставив такі умови, а тепер все зрозуміло, – сказала чітко я.
– Ще скажи, що ти мене не впізнала?
– Впізнала, одразу ж. А тепер просто послухай і затям собі, що ти втратив свій шанс на будь-що п'ять років тому, сказавши слова: "ти мені не потрібна".А тепер я стоячи тут говорю, що ти мені тепер не потрібен, абсолютно. Затям собі це, – і просто розвертаюся і йду.
Кроків позаду не чую, отже Олексій не пішов за мною. Я дуже добре відчуваю, як з моїх очей просяться на волю сльози. Але їх не пущу, не буду плакати через того, який через своє 'Его' розбив мою душу на кусочки. Я ніколи більше не здам в полон смарагдових очей своє серце... Але можливо, з нього всі ці роки навіть не вибиралась...
Якщо так, то обов'язково звільнюся...

Не помічаючи, як ноги мене заносять до гойдалок, я сідаю на одну із них і починаю легенько розгойдуватися. 

Політ... Мабуть, птахи дуже щасливі, адже можуть коли хоч злетіти високо в небо та відчути свободу і легкість... Але навіть у пташок є певні перепони в житті... Їх можуть застрелити або з'їсти інші хижаки... Тобто, як і у нас... Ми від щастя злітаємо аж до самого неба, а потім хтось забирає у нас це, і підстрілює.... І ми камінням падаємо додолу...

– Чому ти тут сидиш мерзнеш, пішли відвезу тебе додому, – перервав мої думки голос Олексія.
– Мені не холодно, – відповіла я.
Олексій підходить до мене, знімає свою куртку та кладе її на мої плечі.
– Дякую, але ж тепер ти змерзнеш.
– Та, яка різниця. Хіба тобі до мене є діло.
Ай справді, чого це я за нього хвилююся. Хай мерзне на здоров'я, мені то що.

Ми ще посиділи кожен у своїх думках, і через кілька хвилин я порушила тишу:
– Їдьмо, додому, – попрохала я, встаючи з гойдалки.
Схоже удачливість сьогодні була не на моїй стороні. Адже зачепилася за якесь каміння ногою, і вже готова була до дуже болісного удару, але мені це не судилося. Бо сильні руки мене схопили за талію і не дали зустріти моєму обличчю з землею.
– Ой, — промовила, ще стоячи в обіймах Олексія.
– Все добре? – запитав він.
– Так…
Ми стояли та просто нічого більше не говорили. Наші погляди не могли відірватися один від одного...Можливо, саме зараз слова нам не потрібні були...

І знову я відчуваю гаряче дихання біля мого обличчя. Через кілька секунд Олексій ніжно торкається моїх губ своїми. Цей поцілунок абсолютно інший, ані ж був з Іліаном. Олексій ніби старався мені довести, що ще нічого не втрачено... Цілував мені ніжно, і далі, мабуть, боявся заходити бо знав мою реакцію, яка не стала на себе чекати. В одну мить, мене просто, як перемикнуло. Я відштовхнула Олексія, і глянувши на  усміхнене обличчя, розвернулася та попрямувала до машини. Хотілося звичайно просто втекти й щоб його не бачити, аби ще більше мене не спокушав. Відчувала, що він крок за кроком стає ближче до мене. Згодом ми опинилися обоє біля машини. Олексій відчинив двері мені і сіла до середини.
Дорога додому займала десь п'ятнадцять хвилин, але я все одно весь цей час не могла знайти собі місця. Адже незнала, як мені поводитися.
Коли опинилися біля мого будинку, не чекаючи Олексія вийшла із машини і попрямувала до будинку. Але навіть не пройшла десяти метрів, мене зупинив голос Олексія.
– І що ми так розійдемось не попрощавшись? – запитав підходячи все ближче і ближче.
– До побачення, Олексію, – саркастично відповіла.
–І це все?? А поцілунок?– запитав, з єхидною посмішкою на обличчі.
– Обійдешся.
Я розуміла, що поводжуся не правильно, адже це ж мій шеф. І якщо він захоче, можу вилетіти з компанії на раз, два. І прийдеться гроші повернути. Тому натягнувши "щиру" посмішку глянула на нього.
– Дякую тобі за такий чудовий вечір, до понеділка – і підійшла та обійняла його.
Олексій аж ніяк не хотів мене відпускати зі своїх обіймів... Я відчула, як рукою погладжує моє волосся, а губи нахабно торкаються моєї шиї. І найбільш мене бісило те, що це мені подобалося.
– Знай Зоє, що від самої себе дуже важко утекти, – промовивши ці слова,  поцілував мене у щічку та попрямував до своєї машини.
– Бувай, – кинув на останок, вже сидячі у своїй машині.
А я вийшовши із його дурману, який окутав все моє тіло, попрямувала до будинку. Увімкнула світло в коридорі і почала роззуватися.
– Це Олексій був? – почула рідний голос.
– Так, він, – відповіла.
– І що між вами?
– Поки що нічого.
– Отже, поки що, – промовив тато з усмішкою на обличчі.
– Рідний мій, я просто це сказала до слова, а зараз хочу просто лягти і виспатися. Отже, добраніч, солодких снів тобі! – відповіла і поцілувала тата в щічку.
– Добраніч, доню.
Я підійнялась до своєї кімнати, та переодягнувшись і змивши все із себе, лягла спати.