Частина 2. Час добрих справ

Прибувши до міста, Джеремі почав міркувати, з чого ж йому розпочати свої добрі справи. Він тримав у кишені смарагдове листя, яке наче випромінювало тепло, нагадуючи про завдання духа. Але як саме допомагати людям? Джеремі ніколи не замислювався над такими речами раніше.

— Добрі справи… — пробурмотів він, проходячи вузькими вуличками свого міста. — Що це може бути?

Неподалік він побачив літню жінку, яка намагалася донести важкий мішок із борошном до своєї хати. Її руки тремтіли, і вона ледве трималася на ногах.

— Пані, дозвольте допомогти вам, — сказав Джеремі, підходячи ближче.

— Ой, дякую, хлопчику, — відповіла вона з полегшенням. — Я вже думала, що не дотягну його сама.

Джеремі взяв мішок на плечі й пішов за нею до маленької хатки в кінці вулиці. Коли він поклав мішок у її комору, жінка усміхнулася та сказала:

— Ти дуже добрий юнак. Нехай тобі щастить, дитино.

— Дякую, — відповів Джеремі, і, виходячи з хати, відчув, як щось змінилося. Смарагдове листя в кишені наче стало легшим і теплішим.

"Мабуть, це знак, що я роблю все правильно", — подумав він із посмішкою.

Йдучи далі, Джеремі побачив двох молодих музикантів, які грали на флейті й гітарі прямо посеред вулиці. Вони виглядали стомленими, а перед ними лежав капелюх із кількома монетами. Люди проходили повз, навіть не звертаючи уваги.

— Ви так гарно граєте, але чому ніхто не зупиняється? — запитав Джеремі, підходячи ближче.

— Люди поспішають, — сумно відповів один із музикантів. — Ми граємо, бо мріємо зібрати гроші на інструменти, але це важче, ніж здається.

Джеремі задумався й дістав із кишені свої останні монети. Він кинув їх у капелюх і сказав:

— Музика повинна звучати, навіть якщо люди її не помічають. Не зупиняйтеся.

Музиканти здивовано глянули на нього, але їхні обличчя засяяли вдячністю.

— Дякуємо, друже. Ти перший, хто сьогодні нас підтримав, — сказав один із них.

Джеремі пішов далі, відчуваючи, як у його душі розливається тепло. Листок у кишені знову нагадав про себе легким пульсуванням.

Далі по дорозі він побачив маленького хлопчика, який сидів на краю дороги й плакав. Джеремі зупинився.

— Що трапилося, малий? Чому ти плачеш? — запитав він лагідно.

— Я загубив свого песика, — схлипнув хлопчик. — Він побіг у натовп, і я його більше не бачив.

— Не хвилюйся, ми знайдемо його, — сказав Джеремі, присідаючи поруч.

Разом вони почали шукати. Джеремі розпитував перехожих, описуючи песика, а хлопчик уважно заглядав у кожен закуток. Нарешті, біля ринку вони побачили маленького білого собаку, який сидів і жалібно скавчав.

— Це він! — закричав хлопчик і побіг до свого друга.

Джеремі усміхнувся, бачачи, як хлопчик обіймає свого песика, а той радісно махає хвостиком.

— Дякую вам, дякую! — сказав хлопчик із сяючими очима.

— Завжди радий допомогти, — відповів Джеремі.

Коли сонце почало схилятися до горизонту, Джеремі повертався додому. Він відчував себе втомленим, але щасливим. У кишені смарагдове листя тепер сяяло яскравіше, ніж будь-коли.

— Схоже, добрі справи — це не так уже й важко, — сказав сам до себе хлопець. — Це навіть приємно.

Джеремі зрозумів, що кожна його дія не лише допомагала іншим, а й змінювала його самого. Він став уважнішим, добрішим і відчував, що його серце наповнилося радістю.

Цього вечора він заснув із посмішкою, знаючи, що це лише початок його шляху. Попереду ще багато днів, багато добрих справ і, можливо, навіть велика магія, яку обіцяв дух смарагдового листя.