32

На сьогодні для мене вечірка була закінчена. Ми увійшли до клубу — потрібно було попрощатися з Камі та забрати мою сумочку, про яку я постійно забуваю. Святкування було у самому розпалі. Ми присіли за наш столик. Камалія одразу ж нас помітила. У неї розширились зіниці, коли побачила побитого Даяна, і вона кинулася до нас.

— Отакої! Що там сталося? — почала оглядати хлопця з голови до п’ят. — Усі живі?

— Так... А якщо й не дуже, то виживуть, — відповів Даян, кривлячись від болю.

— А ти як? — глянула на мене.

— Все гаразд, — запевнила я, ховаючи тремтіння рук.

— Я, звісно, не медсестра, але треба з цим щось робити. — Камі швиденько побігла до бармена й вихопила аптечку з його рук, грюкнувши ліктем по стійці. Повернулася з антисептиком і зеленкою. — Тримай, а то я вже одного фарбувала — втік одразу після першої краплі. — Вклала мені в руки ватні диски й пішла до компанії, кинувши наостанок зухвалу посмішку.

— Дякую, що повідомила, — Даян гукнув їй услід.

Вона змахнула рукою на кшталт "можеш не дякувати" й загубилася у натовпі.

— Вона дзвонила до тебе? — здивувалась я.

— Так... — відповів, стискаючи кулаки.

— От же ж подруга... — я похитала головою.

Тремтіння рук посилилося, серце продовжувало битись, як шалене. Ну от навіщо дзвонила — і саме до нього? Краще б одразу в поліцію, от чесне слово.

— Та сядь ти вже, герой, — пробурмотіла, взявшись за перекис. — І не кривись так, ніби я тобі зараз шви накладатиму. Рана не глибока.

Я підійшла ближче, і Даян мовчки підкорився. Його футболка була розтягнута, місцями порвана, джинси — у багнюці, волосся скуйовджене. Я сіла навпроти, змочила ватний диск антисептиком і обережно торкнулась розсічення — він сіпнувся.

— Боляче? — запитала, вже знаючи відповідь.

— Ні, приємно. — Посміхнувся. — Коли це робиш ти.

Я зупинилась, подивившись йому прямо в очі — там зароджувались маленькі іскорки, але не злості.

— Ти не повинен був втручатись, — сказала я майже пошепки. — Він псих. Міг і ніж дістати.

— Я не міг стояти осторонь, Амаліє. Він міг тебе...

Його скули напружились.

— Дякую... за це, — перебила я. — Але наступного разу думай, перш ніж лізти у бійку.

— Пробач, що допустив це.

— Але це не твоя провина, — продовжила я обробляти рану.

— Якби я не відпустив тебе, то нічого б не сталося...

У цей момент я пригадала те, що намагалась забути протягом усього вечора. Його вираз обличчя змінився, коли побачив мою реакцію на сказане.

— Пробач... я... — схопив мене за руку, наче я кудись мала зникнути.

— Ні, Даяне... Стоп! Я не хочу нічого чути! — намагалася вирвати руку.

— Амалія, ти потрібна мені, — він різко встав і притягнув мене до себе, схопивши за талію.

— Я останнім часом усім потрібна, — намагалась звільнитись, не до кінця розуміючи його слів.

— Я — не всі! — Його пальці ніжно торкнулися моєї щоки.

— Даяне, що ти... Ні, не смій! — Він не дав мені вибору та поцілував.

Це був далеко не ніжний поцілунок — у ньому не було обережності. Проте було все, що накопичувалося місяцями: злість, біль, образа, турбота, страх втратити — усе змішалося в одну мить. Його рука ковзнула за мою шию, інша — на талію. Я вперлася руками йому в груди, але не могла відштовхнути... не хотіла. Пальці лише щосили стискали футболку. Губи тремтіли, а серце вискакувало з грудей. І хоч мозок благав — «зупинись!», душа вперше за довгий час відчувала щось справжнє.

Коли ми нарешті відірвалися один від одного, залишилось лише важке дихання, плутанина у голові й погляд, у якому вже не було захисту.

— Це... — прошепотіла. — Це не мало статись.

— Але сталося, — відповів він тихо. — Бо ти мені не байдужа. І тобі я — теж.

Я не могла сказати нічого. Слова застрягли. Усі бар’єри зламались. Я була не в силі це витримати — й просто втекла.

Вибігла з клубу. Мої думки були змішані.

— Що за день, чорт забирай... — Я хотіла провалитись під землю.

Те, чого я так підсвідомо хотіла, сталося. Я б мала радіти. Але щось у мені зламалося. Чому все так? Чому не може бути якось по-людськи? Скільки я ще буду втікати від проблем?

Біля входу я впізнала знайоме авто. Те саме, з якого кілька годин тому висаджувалась.

— О, знову ви! — посміхнулась я машинально.

Водій нахилився й повільно відкрив дверцята. Посмішка була... не та. Тепер у ній було щось холодне, скляне.

— Заходь, ластівко, — сказав тихо, занадто тихо, наче не хотів, щоб його почули.

Я сіла, не одразу розуміючи, що не так. Машина рушила без запитань.

— Відвезіть мене додому, будь ласка, — сказала, вдивляючись у його профіль.

— Звісно. Якраз за цим я тут, — він знову посміхнувся, але очі залишались порожніми.

Мене почало тіпати.

— Що ви сказали?

— Кажу, додому тебе відвезу. Туди, де тобі місце, — голос його став глибшим, моторошним.

Я потягнулась до ручки дверей.

— Зупиніть, будь ласка. Я дещо забула.

Він не реагував. Його пальці тягнулись до бардачка. 

— Пробач, мала. Але не сьогодні. У мене — завдання. — Він дістав з бардачка якийсь пакетик із порошком і розірвав його.

— Що це?! — з панікою збивала порошок з колін. Але тіло вже не слухалось, а свідомість почала покидати мене.

— Це твій білет у тишу. І мої чесно зароблені гроші, — його голос змішувався з темрявою. — Гарних снів, мала...

Це були останні слова, які я почула, перш ніж провалилась у сон.