30

Даян

Я думав, цього вже ніколи не станеться, думав, може, ми помилились і це просто якийсь збіг. Адже як Мел не намагалась — у неї не виходило. Втомлений очікуванням, аж задрімав.
Коли почув радісний писк Амалії, подумав, що мені приснилося. Але, на щастя — або ж ні — у неї все ж таки вдалося.
Зрозумівши, як це працює, вона спритно виконувала наші з Дрейком завдання. Так, звичайно, вони були прості, але для неї — в самий раз. Гроза з блискавицями поки зачекає.
Втомлені, голодні, але щасливі, повернулися назад додому. Дівчина світилася від щастя, і ми теж були раді за неї.
Але всю радість обірвала поява Нори за вечерею. Вона спокійно, як ні в чому не бувало, сиділа з мамою за одним столом та вечеряла.
"Нарешті ти прийшла, тепер я з тебе всю правду виб'ю", — промайнуло в думках. Я схопив її за руку і потягнув за собою в кабінет. Мій брат — надзвичайно добра душа, але і він цього разу з рук їй це не спустить.
Навіть якщо я не виб'ю всієї правди, то знайду вагомі докази.
— Сідай! — жбурнув її на крісло. — Давай, розказуй! — сперся руками на стіл навпроти неї.
— Що розказувати? — дівчина дивилася на мене ошелешеними очима.
— Не прикидайся дурною, Норо! — я був не в собі від злості. — Я знаю, це справа твоїх рук, — наблизився до неї.
— Даянчику, поясни, що сталося, — вона підвелася з крісла. — Чому ти так злишся? — простягнула до мене руку, котру я перехопив.
— Норо, виключи актрису — погана гра, — втрутився Дрейк, голосно захлопнувши двері. — Це ти навела прокляття на Амалію. У нас є беззаперечні докази, — почав блефувати брат. — Краще розказуй сама, заради нашої дружби.
Дівчина присіла назад у крісло, а ми, як на допиті, вмостились навпроти неї. Її очі почали набиратися слізьми — це трохи збило нас з пантелику. За весь час ми ніколи не бачили, як Нора плаче — вона завжди була оптимістом.
Після невеличкої паузи дівчина все ж наважилася вичавити з себе кілька слів:
— Я не хотіла, мене заставили, — вона заплакала. — Ви розумієте, вони викрали Тіра і погрожували його вбити.
— Хто викрав твого брата? — ми з Дрейком переглянулись.
— Я не знаю, але це точно хтось не з наших, — переляканими очима Нора дивилася на нас. — В них на зап’ястках не було міток наших рангів.
— І чого вони хотіли взамін? — подивився на неї з підозрою. Її брат — сильний маг, котрий і сам міг би за себе постояти. Тут щось не те.
— Вони хотіли твоєї смерті, — дівчина закрила лице руками. — Вони одягли на мене амулет стеження. Тож я подумала — краще хай помре та простачка, ніж завдам шкоди тобі.
Від почутих слів я ще більше впав у гнів. Мел — не простачка! Як вона посміла? Амалія далеко не така, навіть якби вона не мала особливої сили.
— Не смій так говорити про неї! — не витримав Дрейк. — Ти її зовсім не знаєш!
— А ти кращий? Знаєш її без року неділя і вже захищаєш! — дівчина почала суперечку. — Хто вона взагалі така, що ви так біля неї на ципочках бігаєте, а на свою кращу подругу навіть уваги не звертаєте?! — склала руки на грудях — образилась.
— Не переводи тему, Норо. Яка різниця, хто вона? Як ти могла так вчинити? — я просто не очікував такого вчинку від людини, котру знав практично з народження. — На її місці мав бути я. А як же наша дружба?
— Але це був не ти. А її не шкода. Знаєш, скільки таких можна найти на вулиці? — вказала рукою у вікно. — Он, глянь, сотнями ходять — і ще кращі за цю.- скривилася.
— Норо, не перегинай, а то я за себе не ручаюсь! — стиснув кулаки, намагаючись стримати свої емоції.
— Ми тобі довіряли, а ти… — Дрейк вийшов з кабінету, не в змозі повірити в таку зраду.
— О, та ви гляньте… що це?  Невже наш кам’яний хлопчик влюбився! — почала єхидно посміхатись. — Тобі і так нічого не світить. Вона ж порожня. А нам заборонено навіть дивитись на таких.
— Ти помиляєшся, — наблизився до неї впритул. Я не міг їй дозволити так говорити про Амалію, але й захистити не міг.
— Хочеш — доведу, — я настільки захопився своїм гнівом, що не помітив, як позаду в дверях стояла Мел.
Нора цей момент використала проти мене — я навіть зреагувати не встиг, як вона зробила крок уперед і різко поцілувала.
Я завмер. У голові — ні думки. У тілі — холодний струм. Все сталося так швидко, що я навіть не встиг відвести обличчя. Її губи торкнулися моїх — неочікувано, різко.
Амалії вже не було.
— Що ти, в біса, робиш? — прошипів я, витираючи губи тильним боком долоні.

Я вибіг у надії наздогнати Мел й усе пояснити. Але ні в коридорі, ні у вітальні, ні на кухні її не було.
— Ларо, ти не бачила Амалію? — звернувся до покоївки, що протирала пилюку на полицях з книгами.
— Вона, здається, вибігла на двір, — відповіла і продовжила прибирання.
Я побіг на двір і наздогнав її практично біля воріт. Від такої пробіжки серце вискакувало з грудей.
— Мел, зачекай! — схопив за її руку, коли та сідала в таксі.
— Відпусти. Мені час.
— Куди ти зібралась? Ти все не так зрозуміла! — намагався виправдатися, не відпускаючи її руки.
— Даяне, твоє особисте життя мене не стосується. Просто не хочу бути замішана у вашому трикутнику, — вона відвоювала свою руку.
— Але немає ніякого трикутника! Це все Нора!
— А як же… той поцілунок?.. Те, як ти стояв, як не відштовхнув її одразу, навіть нічого не сказав. Це теж Нора? — вона схрестила руки на грудях, наче там ховалося все, що бурлило всередині.
Я ковтнув повітря, наче від удару під ребра. Як їй пояснити те, чого й сам не зрозумів? Те, що застиг у ступорі — не від задоволення, а від шоку.
— Вона навмисно… Це все підступ. Нора завжди…
— Звичайно. А я — не завжди? — її брови злетіли догори, голос став гострим. — Тому можна не реагувати? Можна дозволити іншим вирішувати, що між нами?
— Але між нами… — я зробив крок ближче. — Є щось. Є… Ну скажи,... скажи, що ти це теж відчуваєш.
Вона стояла кілька секунд, дивлячись на мене так, ніби зважувала: повірити чи зламатися. Потім повільно, мовби через силу, похитала головою.
— Можливо, було. Але, схоже, я помилилася.
— Амалія, зачекай! — я вже тримався за останнє слово, за її присутність, за тінь надії.
— Бувай, Даяне. У мене немає часу. Я спішу, — вона сіла в машину.
Дверцята таксі зачинились. І воно рушило, а я залишився стояти під дощем, котрий пролився через неврівноважений стан моїх емоцій.