8

-Амалія, як ти, з тобою все в порядку?- розплющую очі і бачу перед собою розмите знайоме обличчя. - це я, Даян.- промовив він тремтячим голосом. 

- Хто, хто?- мої думки в голові розлітались, але я пригадала його. Це був той самий хлопець, що врятував мене вперше.- О, Дая-ян, приємно познайомитись.... - і на цьому моменті я здається відключилася. 

Прокинулась від того , що мене кудись несуть, але хто? Відкриваю очі і завмираю. О ні , це знову він....такий красивий....пухкі губи,  сині очі і темне середньої довжини волосся. Вічність дивилася б. Раптом хлопець поглянув на мене. 

-Гей ти, ану відпусти мене. Допоможіть- стукала його по плечах кулаками, надіюсь не замітив, що я витріщалась. Хотіла спригнути, але не вдалося.. 

- Для початку, я не гей і пускати не збираюсь... ти ще не прийшла в норму.- спокійно і врівноважено відповів, це щось на нього не подібне. Де ж подівся той хам. 

- Пусти кажу, куди ти мене несеш? 

- Та не ворушись ти, може нести важко,- вмостив мене зручніше.- розслабся, додому несу. 

- Ей, до якого дому, я не хочу до тебе додому! - тут моє серце почало битись частіше - І я не просила тебе, мене нести. Пусти! 

-  Хух, крихітко, не до мене, а до тебе додому. До мене ще за скоро..... -хлопець мило посміхнувся і поніс мене дальше. 

- Що, до мене, але звідки ти знаєш, де я живу? Ти, що маніяк? Пусти! Пусти кому кажу!- ну от куди я знову вляпалась. 

- А як же ,звичайно і маніяк, і викрадач... ти кумедна. Просто у мене робота така.

- Робота кажеш, але для чого тобі я, чому допомагаєш?

Решту дороги ми йшли мовчки. Ну як ми, Даян йшов. 

Романтика, ніч  і зірочки на небі, вулицю освітлюють нічні ліхтарі, де-не-де пролітають маленькі світлячки. А мене, як принцеску несуть на руках. 

Приблизно через десять хвилин, ми дістались мого під'їзду. Я жила в невеличкому, старому будиночку на третьому поверсі. У спадок від бабусі мені дісталась двокімнатна квартира у недуже хорошому стані. Я звичайно трішки привела її в порядок, але нажаль до євроремонтів було дуже далеко.   

- Ну ось ми прийшли, діставай ключі.- попросив хлопець. 

-Емм... а вони в сумочці. - сказала і опустила очі, шукаючи її. 

-До-обре, а сумочка де?- все ж поки спокійно запитав Даян. 

-Не знаю.- хмикнула я . А й справді, де вона. Я ж наче з нею йшла до туалету, чи ні? 

- Ти здуріла, не могла зразу сказати, що сумки нема? -  от тепер спокійний Даян перетворився на того самого придурка. 

- Ти чого на мене кричиш, треба було зразу й спитати.- тут вже я не втрималась. 

-Добре, витягуй шпильку з волосся. - я глянула на нього великими очима. - Так -так, я ще й взламувач дверей. Не дивись так- це бісить. 

Він поставив мене на ноги, сперши об стіну. Зрозуміла, що діла не буде, я довго не вистою. Мої ноги почали підкошуватись. Витягнула шпильку з пучка і моє густе, темне волосся посипалось до пояса. А я потихенько сповзла до низу і присіла на землю.

- Тримай, але, будь ласка, обережніше з дверима. Вони нові. 

-Добре, я постараюсь.