2

Дорогою до дому вирішила прогулятися. Дощ закінчився і залишив по собі такий свіжий і приємний аромат. 

 У нас недалеко від дому є красивий парк, який я обожнюю. Влітку там завжди так  сонячно, тому це прекрасне місце для відпочинку. Повсюди стоять лавочки, багато насаджених запашних квітів та де-не-де стоять дивні химерні статуї. Найбільше привертає увагу, стоячий посередині парку величезний дуб. Чомусь це місце найбільше мене притягує, тож  я тут постійний відвідувач. Люблю просто посидіти на лавочці під дубочком та почитати свої улюблені книги.  

Тож і цього разу все по плану. Присіла в тіньочку , вийняла свою улюблену книгу і час наче зупинився.  Засиділась я чуть не до вечора, надворі вже злегка потемніло, потрібно бігли до дому, завтра важливий день. 

Піднялася з лавочки, заховала книгу і почула чийсь  дивний крик, наче хто кликав на допомогу? Так саме крик, мені не здалося. Але він звучав надто тихо. 

І це була б не я, якби просто пішла до дому. Моя цікавість не дає мені спокійно жити, тож я завжди перебуваю у центрі подій. Тому я цілеспрямовано пішла шукати епіцентр звуку. Тим паче , а якщо дійсно хтось потребує допомоги. 

Спочатку йшла, потім почала бігти. З кожним кроком він ставав  все дзвінкіше і жалісливіше. Мені на хвилину здалось, що я знала куди саме прямую. Звертала то на одну, то на другу стежину не задумуючись.  

Вдалині виднілися два силуети. Наблизившись до них  побачила кремезного чоловіка і наче жінку котра лежала на землі . 

Чоловік навис над бідолахою і замахнувся. О боже що це в ного, ніж?  

-Так так, так, Амаліє, тобі час до дому- промимрила я собі під носа - Гей, ти що робиш?- крикнула я до нього. 

- Що... це я сказала?  Ну от навіщо питається, жити надоїло, чи що. - злісна на себе рушила в їхню сторону. 

 А може він злякається і втече. Дійсно, ну от про що ти думаєш, Мел ….здоровезний чоловік під два метри ростом злякається якоїсь мишки метр шістдесят.  

Йду я собі така, ноги підкошуються, руки трясуться. Ну що ж відступати пізно, тому вирівняла спину і гордо йду в перед. 

-Ти хто така? Як ти сюди потрапила і як взагалі нас побачила?- з таким подивом і злістю прокричав цей чоловяга та направився в мій бік. 

Ойой він же мене зараз з землею зрівняє одним пальчиком, от треба було мені цього. 

-Я....Я.... -не встигла промовити і слова, як відбилася від його руки . 

Мене аж відкинуло на кілька метрів.  Хіба можна так робити. Правду кажуть свідки довго не живуть.  

Я швидко піднялась. І знов удар ..і знову я лежу 

-Моя голова..- я сильно вдарилась об дерево. В голові закрутилось. Крізь туман в очах побачила, що цей громило наближається. Витягуючи з-за штанів цей самий ніж, котрим замахувався на дівчину. До речі де вона? 

Ну все ,геройко, запам'ятай цей світ таким...прийшов твій час...шкода лише, що з подругою не попрощалась. 

- Ти, маленька погань, мені все зіпсувала, - горланив цей навіжений- твоя смерть буде довгою і жахливою. Ти поплатишся за це. 

Він підійшов надто близько і я замкнула очі...А думка в голові лише одна, нехай це буде швидко і безболісно. 

Відчула ще один удар, але це вже  б'ють не мене. Швидко відкрила очі і побачила... 

-Що ...придурок? -та ні, не може бути, що він тут робить. 

-Біжи- крикнув він- Швидко! 

Я оглянулася, але жінки так і не знайшла, куди вона поділася? 

-Ти що глуха?- прогорланив підіймаючи мене за плечі -Тікай звідси, ідіотка.- штовхнув у бік дороги.

Ну от що за псих ненормальний. 

Побачила, що позаду нього з'явився ще один горила. 

-Позаду! -гукнула я і чимдуж побігла. Ну якщо бути точніше, то я не бігла я просто полетіла до дому зі швидкістю світла.