30 від'їзд

Ранок не приніс мені полегшення. Я почувалась повністю розбитою. 

Вмилась холодною водою, це особливо нічим не допомогло. Поглянула на себе в дзеркало. Виглядаю так само як і почуваюсь. Шкіра сіра, темні кола під очима, почервонілі очі, змучена, втомлена. Навіть не скажеш, що я щойно прокинулась.

За допомогою своїх відварів та зіллів привела свій вигляд в норму. Я не збираюсь показувати їм справжній стан. Маю сьогодні виглядати якнайкраще. 

Закінчивши я залишилась задоволеною результатом. Тепер моя шкіра сяє свіжістю, а на щоках грає легкий рум'янець. 

Що правда, погляд залишився холодним, навіть якимось колючим. Та цього не замаскуєш жодними зіллями.

Ось і все. Це останній мій день тут. Прощавайте землі Андали. 

Надворі мене очікував Дарілей. Я чомусь відчула радість побачивши його. Нахмурилась від нахлинувших емоцій. Невже я нічому не навчилась? Щоб він не скоїв і як би не поводився зі мною, мої почуття не змінюються до нього. Він став для мене чимось більшим, ніж просто знайомий. Але він про це ніколи не дізнається.

Байдуже минула його та заскочила на коня приготованого для мене.

Дарілей мовчки стояв продовжуючи слідкувати за мною. 

- Нам час вирушати. Я не статуя щоб мною милуватись, - роздратовано звернулась до нього, - не бажаю більше гаяти жодної зайвої хвилини в компанії лицемірів.

Прокляття. Для чого я тільки це сказала? Не вмію я тримати язик за зубами. Злість проступала крізь мою маску байдужості.

Їхали містом мовчки. Дарілей ніби навмисно вів коня повільно. Мені доводилось їхати в його темпі, бо ж дороги я не знала.

Проїхали центральною вулицею. Минули крамничку в якій Дарілей купив мені браслет. Я доторкнулась свого зап'ястя, але пригадала, що браслет схований в сумці.

Добре що не викинула. Буде мені нагадування, щоб більше так легковажно не велась на красиве личко та галантні манери, адже під ними може приховуватись лицемір.

А я вже навіть почала обмірковувати щоб облишити пошуки свого минулого і просто залишитись тут. Якою ж я була наївною дурепою.

Минули ратушу з чарівним фонтаном. Я сумно усміхнулась проводжаючи його поглядом. Добре що я не загадала тут свого бажання. Дарілей виявився зовсім не тим за кого себе видавав.

Потай поглянула на ельфа він також сумно дивився на джерело.

І чому він тільки сумує? Мабуть, що не вдалось отримати мене собі як щит від шторму. А план вони з Королем вигадали хороший. Цілком варті один одного, Дарілей буде гідним його спадкоємцем.

Виїхали за межі міста, залишивши Іктаріс позаду і попрямували до пристані.

Коли ми залишились самі на дорозі, Дарілей заговорив до мене:

- Аміра, не хочу так розставатись з тобою.

Я лиш фиркнула на його слова.

- Хочу все пояснити. Відчуваю наскільки ти ображена на мене. Та я був абсолютно чесним з тобою, - тихо продовжив Дарілей, - Коли ми прибули до замку я дійсно отримав доручення від батька завоювати твою прихильність. Але я не грав з твоїми почуттями. Та й сам з тобою не прикидався. Ти для мене стала дорогою, але так склалось, що я не вільний робити що забажаю...- він з сумом відвів погляд.

Прозвучало як запізніле виправдання. Та я більше не поведусь на його красиві слова. Годі вже змене цього. Я нічого не відповіла, продовжила їхати мовчки.

Ми дістались причалу з пришвартованими кораблями. Та всупереч моїм очікуванням судна виглядали лиш трохи краще за рибацькі, що я бачила на узбережжі. Дарілей запевняв, що вони будуть їх з розрахунком на подорож в океан. Хоч на що я розраховувала, це ж судна для страти.

Я скептично оглядала човни. Всього кілька сажнів у довжину, оснащені парусом. Не знаю чи зможу хоч кудись дістатись на такому судні. Та кращого мені тут не знайти.

На моє здивування на один з човнів завантажували провізію. А це вже приємний бонус, точно не відмовлюсь.

Я оглянула судно. Як і обіцяли, корабель зроблений надійно. На додачу я зміцнила його заклинанням, зайвим не буде.

Закінчивши з приготуваннями до мене прийшло усвідомлення, що я не те що не знаю куди тримати курс, а навіть елементарно не вмію управлятись із судном. 

Я розгублено дивилась на цей невеличкий парусний човник. І це я на ньому збираюсь перетнути океан з постійно вируючим магічним штормом?! Та я мабуть останні клепки розгубила. Так хочу якомога швидше втекти від Дарілея, що ввязуюсь в таку авантюру з мізерними шансами на успіх.

До мене підійшов Дарілей.

- Це не зовсім те на що ти розраховувала та кращого просто немає. Ти точно цього хочеш? Ти могла б залишитись тут, - сказав з надією в голосі.

Це для мене стало вирішальним поштовхом. Я прийняла остаточне рішення вирушати в дорогу негайно.

Гадали, що поглянувши на це маленьке суденце я відмовлюсь від затії. Невже це ще один хитрий план Елувана? Хоча цілком можливо.

Я обернулась рішуче поглянувши в його аметистові очі.

- Хочеш щоб я залишилась тут? В якості кого? Досі виконуєш доручення короля, щоб змусити мене відмовитись від подорожі і стати захисницею ваших земель? - роздратовано запитала, - Та ти ясно дав зрозуміти, що я не одна з вас. І поруч з тобою мені немає місця. То ж щасливо залишатись. В мене власних проблем вистачає. Прощавай наслідний принц Дарілей благородного роду Лесарі.

Дещо пригадавши я дістала мішечок з насіння для королеви Амвії і передала йому.

- Це насіння з мого дому, можливо буде корисним для твоєї матері.

Він спокійно взяв мішечок. Тужливо поглянув на мене.

- Прощавай Аміра, - промовив з сумом.

- Не Аміра - Сеймарін, - повагавшись тихо додала, - більше немає тієї Аміри яку ти знав...

Хоча ще й сама не до кінця усвідомлювала себе як Сеймарін. Я вже встигла звикнутись з новим вигаданим ім'ям. Сподіватимусь з часом, спогади повернуться разом з усвідомленням себе колишньої.

Я ступила на палубу й війдчалила більше не озираючись. 

На ходу вигадала керувати судном за допомогою магії. Зараз це найкращий спосіб для мене. Впевнено направилась у вируючі води океану.