18 Узбережжя

Краєвид й справді перехоплював подих. Яскраві промені вечірнього сонця перефарбовували все довкола, перетворюючи на казку. Його розпечений диск повільно опускався над містом, ховаючись за верхівками будинків.

Океан був тихим, хвилі ніжно хлюпали, накочуючи на білий пісок, створюючи мелодію спокою. Над водою кружляли галасливі чайки — то сідали на берег, то знову злітали у небо.

І на фоні цієї тихої ідилії дуже контрастували грозові важкі хмари. Вдалині над океаном вирував ураган.

Рівною лінією відокремлювався тихий райський куточок від постійно вируючого шторму. Куди сягав погляд, в далині все затягнуте важкими чорними хмарами. Їм не було кінця. 

Хвилі там високо здіймались до самих хмар, грізно обрушувались одна на одну в смертельному бою.Час від часу тишу розрізав загрозливий гуркіт грому, в хмарах спалахували яскраві зелені блискавки та вдаряли у неспокійні води океану.

Я заворожено дивилася на цю межу двох світів, захоплена величчю природи, коли відчула, як до мене наблизився Дарілей. Його дотик був несподіваним, але бажаним. Він м’яко взяв моє обличчя в долоні й поцілував.

Його губи були теплими, обережними, ніби запитували дозволу, просили відповіді. Спершу я застигла, спантеличена несподіванкою, та з кожною секундою трепет, що давно жив у мені, проривався на волю. Я не просто дозволила, я відповіла - щиро, з усією силою накопичених почуттів.

Мої руки лягли на його груди, відчуваючи тепло, ритм його серця, що калатало в унісон із моїм. Його поцілунок став глибшим, пристраснішим, і разом із ним я поринала у вир емоцій, таких сильних, що в голові паморочилось. Я злякалась, що ноги підкосяться, тож вчепилася в його сорочку, хапаючись за єдине, що було реальним у цьому вирі - його.

Коли ми, нарешті, відсторонились, дихання обох було уривчастим. Дарілей не відпускав мене, притискаючи до себе, його очі сяяли - там була ніжність, захоплення й щось глибше. Зізнання без слів.

Я опустила погляд, побачила свої руки, що досі лежали на його грудях. Відчувала шалений стукіт його серця. Мої щоки палахкотіли. Я не змогла стримати пориву - притулилася до нього, поклавши голову на плече.

Він обійняв мене ще міцніше, і я відчула, як відступає все: страх, сумніви, тривога. Були тільки ми. Цей момент. І він здавався вічністю.

Втрачене минуле не здавалось вже таким важливим. Я не знала, чи хочу повертати те, що було. Адже зараз я мала дещо більше - почуття, які були справжніми.

Не знаю скільки ми так простояли, мабуть довго. З океану потягнуло прохолодою. Навіть в палких обіймах я відчула пронизливі пориви вітру, здригнулась та поглянула на океан.

Мені стало здаватись що ураган почав наближатись до берега. Погода стала стрімко погіршуватись, спокійні прибережні води почали хвилюватись. Хвилі росли, їх гребені спінювались, вітер дужчав. Шум загрозливо наростав. Чайки нервово скрикували та швидко відлітати геть звідси.

Дарілей теж помітив зміни. Його обійми стали напруженими. Очі знову стали серйозними, тривожними.

За хвилину він відсторонився. Я відчула пустку та холод самотності. Не могла зрозуміти таку різку зміну настрою.

Він серйозно поглянув на мене:

- Такого не було ніколи. Шторм завжди зупинявся на рифах... але зараз... - його голос був спокійний, але рішучий. - Сідай у карету й їдь до замку. Попередь охорону, нехай готуються. Сховайся у підвалі, там безпечніше. Я попереджу найближчих мешканців.

Він злегка торкнувся мого обличчя, затримався на мить. Цей дотик був прощанням - і це мене налякало більше за бурю.

- Ніколи більше так не роби, - прошепотіла я, але він уже відвернувся й побіг.

Я рушила до карети. Та в голові крутились лише його слова. Я не могла залишити його. Ні, не зараз.

Чому це він вирішив що може віддавати мені накази?! Та й я не з вразливих дівиць, що ховаються за спинами їх лицарів. Він помиляється якщо вважає, що я ось так кину його тут і боягузливо втечу ховатись в замку.

Поділ сукні плутався в ногах, я тягнула його вгору, бігла що є сил. Зараз було не до пристойностей. Я мала дістатися екіпажу швидше — не для втечі, а щоб наздогнати його і допомогти втілити цей план.

Де ж мій зручний одяг, зараз би він був дуже доречним.

Я дісталась до екіпажу, швидко передала розпорядження Дарілея. Мимоволі поглянула на його силует, що стрімко віддалявся від нас. Побачене мене стривожило.

Шторм наступав занадто швидко, Дарілей не встигне добігти навіть першого будинку. Хмари майже дійшли до берега, вітер збивав його з ніг, заважаючи швидко рухатись.

І тут трапилось щось жахливе. Я побачила як одна з блискавок потрапила в нього. Дарілей впав як підкошений і вже більше не рухався.

Час зупинився. Я відчула, як щось всередині мене обірвалося. Серце стислося від нестерпного болю. Я закричала:

- Ні-і-і!!!

Мій голос злетів у небо, розриваючи повітря. Я не пам’ятала себе - лише одне мало значення: він.

- Авіс алас! - прокричала, ледь не зриваючи голос.

За спиною спалахнули крила. Я навіть не відчула болю від заклинання. І помчала на шаленій швидкості до Дарілея. Та здавалось я летіла до нього цілу вічність.  

Я мчала крізь бурю, крізь вітер і грозу, нічого не бачачи крім його нерухомого тіла. Весь мій світ звузився до одного - до нього, до мого Дарілея.

Підлетівши до Дарілея, я опустилася поруч і тремтячою рукою доторкнулася до його обличчя. Його шкіра була холодною, але життя ще не встигло покинути тіло. Серце ще билося — слабко, майже нечутно, кожен наступний удар лунав мов останній.

Паніка охопила мене, але я зосередилась. Впустила свою магію в його тіло, змушуючи серце працювати сильніше, змушуючи його залишитись тут. Зі мною. Але скільки б я не вливала енергії, його тіло не відгукувалося. Груди залишались нерухомими. Життя згасало.

- Ні... Ні, тільки не ти. Несмій залишати мене... - прошепотіла я, а потім, зібравши згусток чистої сили, вдарила ним у його груди.

Він судомно вдихнув повітря, тіло здригнулося, і я знову відчула надію. Я посилила потік магії, шепочучи заклинання, молячись подумки кожній вищій силі. Його серце почало відновлювати ритм, тіло — реагувати. Але пошкодження були жахливі, я відчувала, як тендітна межа між життям і смертю коливається.