7 зброярня

Зайшовши в середину ми пройшли кількома коридорами і спустились до підвальних приміщень. Дарілей завів мене до однієї з кімнат. За важкими масивними дверима знаходилась зброярня палацу.

Хоч вона й розміщувалась у підвалі замку та тут не було вогко, в повітрі зовсім не відчувалось запаху плісняви чи чогось подібного. Все чудово доглянуто. Зброя акуратно розміщена на спеціальних стелажах, які стояли рівними рядами вздовж стін. Вся зброя начищена до блиску. Готова до негайного використання за необхідності.

По середині кімнати знаходився довгий широкий стіл. Він виконаний грубо, на перший погляд не мав притаманної ельфійським речам витонченості, але натомість виглядав надійним.

Першим сюди зайшов Дарілей, тоді я, а за нами зайшли ще два охоронці і стали біля входу по обидва боки від дверей. 

Навіщо ми прийшли сюди? Та ще й так мене пильнують. Хвилюються, що здумаю втекти, прихопивши кілька трофеїв з їх зброярні? Яка чарівна ельфійська гостинність. 

Та ж я не повинна забувати, що вважаюсь полоненою тут, то якого ще ставлення я могла очікувати. Добре хоч кайдани не одягнули і в камеру не посадили. Але не буду забігати на перед, можливо мене це все ще очікує пізніше.

- Залиш тут всю свою зброю, - наказав мені Дарілей.

Який нестерпний зверхній тон. Я скрипнула зубами. Навіщо тільки погодилась на його домовленість. Я ж навіть не уявляла, що муситиму витримувати постійну пихатість цього ельфа.

- В палаці ти будеш нашою гостею і зброя тобі не знадобиться, - продовжив говорити Дарілей.

- Гостею? - перепитала здивовано.

Неочікувано. Я примружилась на його слова. Що вже задумав цей вухастий?

- Мою зброю потрібно почистити, не хочу щоб зіпсувалась, - промовила поглянувши на Дарілея.

- За це можеш не перейматись, - заспокоїв мене.

А дійсно, чому це я переймаюсь? Адже не знаю чи повернуть мені її пізніше. Скільки я тут пробуду. Та навіть так, залишити зброю брудною, не доглянутою було б варварством.

Щось я багато чого не продумала, погоджуючись на цю авантюру та шляху назад не має.

Почала роззброюватися, складаючи все на стіл. Відстібнула пасок, на який кріпились мечі та один кинджал. Зняла наплічну сумку зі стрілами та лук. Витягла кілька ножів з чобіт та відстібнула від стегна ще один. Дістала прихований кортик з-під обладунку, що кріпився на спині. Відстібнула пасок, що кріпився через плече із короткими метальними ножами. І стала відстібати наруч.

- Обладунки можеш залишити, знімеш їх вже в своїй кімнаті, - сказав Дарілей.

- Я роззброююсь як і було сказано, - буркнула у відповідь.

Я перевернула наруч, котрий встигла вже зняти, демонструючи приховану в ньому зброю. До внутрішньої сторони кріпився механізм з висувним лезом.

Закінчивши з цим стала очікувати подальших розпоряджень. 

Ельфи-охоронці з цікавістю розглядали вражаючу купу зброї, що утворилась переді мною на столі.

Я ж розмірковувала чи залишати мені тут ще й свою похідну сумку. Адже там теж є бойові порошки та зілля. Чи для них відведено інше місце? Все ж вирішила залишити її при собі, там же ще й мої особисті речі окрім цього.

- Це все? - уточнив Дарілей.

- Так, це вся зброя, здається, - я ще раз перевірила себе чи дійсно нічого не забула.

- Що ж добре. Далі я сам проведу нашу гостю. Ви вільні, - звернувся до охорони.

Ельфи швидко вклонились та вийшли. 

Я дочекалась доки стихли їх кроки і запитала:

- То тепер я гість? Раніше ж начебто була полоненою ельфійського народу, щось змінилось?

- Наша домовленість в силі, не забувай про це, - суворо нагадав Дарілей, - але поки ти перебуватимеш тут, вважатимешся для тутешніх мешканців гостею.

- Гаразд, не поясниш причину, - продовжила допитуватись.

- Я сказав тобі те що маєш знати, решта тебе не стосується.

От же ж зарозумілий гад! Пихатий індик! Проклятий вухастий! Я міцно стиснула кулаки, що нігті боляче впились в долоні. Як же він мене дратує! Вдих-видих. Потрібно заспокоїтись, щоб не накоїти дурниць з опалу.

- То може й браслет знімеш, - промовила спокійно вирішивши отримати користь від нової ситуації, - я ж тут гостя, то хіба є потреба в кайданках?

- Браслет залишається і доки він на тобі - ніякої магії. Доки я не розберусь що з цим робити, ніхто не повинен дізнатись про твої особливості, - вкотре повторив вухастий.

- Я пам'ятаю про що домовлялись. І не страждаю склерозом, то ж не потрібно мені повторювати про це що хвилини, - відповіла ображено. Дістав.

- О, так. Ти не страждаєш склерозом от тільки забула про все своє життя, - саркастично підмітив Дарілей.

Я скрипнула зубами на його слова, гуморист чортів.

- Може годі поводитись по дитячому, Ваша Величносте, це тобі зовсім не личить, - відповіла в його манері, - і доречі я ж повинна зображати зразкову полонянку, чи то пак тепер гостю. То як мені звертатись до тебе при інших, Ваша Величносте чи о благородний Лесарі, а то ще не доведи Богине, похитну твою репутацію перед підданими. То ще й мене стратять за не належне ставлення до королівської персони, - не змогла втриматись від уїдливого тону.

Ох, немає в мене інстинкту самозбереження, сама напрошуюсь на неприємності. Але він сам мене постійно провокує, просто невтрималась.

Ельф втомлено потер скроні:

- Скоріше це ти поводишся по дитячому, а ніж я, - поглянув з осудом, я фиркнула на його зауваження, - Називай мене як хочеш, звертайся як і раніше по імені. Для мене це не має ніякого значення.

Я тільки хмикнула у відповідь. Не віриться щось мені, що для нього немає ніякого значення. Адже як скипів у пустошах, коли над ним насміхався ватажок розбійників. Чи це мої особисті привілеї, як полоненої. О, знову забулась: не полоненої, а шановної гості самого наслідного принца Дарілея з благородного роду Лесарі.

До зброярні забіг схвильований блідий ельф в пошуках Дарілея. Шкіра в них і так досить світла та цей зовсім був як полотно.