3 лісова дорога

Вийшовши на зовні помітила мотузку, що звисала з гілки. Тепер зрозуміло як він сюди піднявся.

От і добре, не доведеться дертись гілками до низу. Адже я ж ніби то не можу використовувати магію, а спускатись якось потрібно. Поки що ельф не повинен знати, що я здогадалась про його хитрість з браслетом.

Вухастий очікував мене сидячи верхи на чудовому коні. Із золотистою шерстю, що виблискувала на сонці, із тонкою довгою шиею та витонченою статурою. Чудово підходив ельфу. Та навіть чимось його нагадував.

Поряд стояв ще один. Осідланий мабуть для мене. Теж досить елегантний хоч і більш мускулистий та трохи нижчий. Отже мені приготував ваговоза? Але все одно прекрасний, каштанового кольору із льняною гривою. 

Спустившись підійшла розглядаючи його в захваті. 

Отже я дізналась про себе ще один факт. Я страшенно обожнюю цих тварин.

Повільно наблизилась до нього збоку, обережно провела рукою по шиї, прибрала пасмо гриви, що заважало його хорошому огляду. Кінь трохи стрепенувся.

- Шшш, тихенько. Хороший хлопчик, - я знову провела рукою по шиї заспокоюючи, - який ти красунчик. Дозволиш стати твоїм напарником? - підморгнула йому з посмішкою.

Кінь заспокоївся, став смирно очікувати. Я миттю заскочила в сідло. І це було легко та природньо.

Отже я не помилилась. Впевнилась в тому що обожнювала коней і мабуть часто їздила на них верхи. Я вправна вершниця.

- Твого коня звати Буревій. І це ім'я добре описує його характер, такий же непокірний та нестримний. Не кожен може з ним поладнати, - мовив ельф, - та бачу ви з ним вже порозумілися. Не будемо більше гаяти часу. Вирушаймо. Нас очікує дальня дорога. Верхи добиратись до замку майже увесь день, - додав тихіше, - і це якщо без пригод.

Це він зараз на мене натякає? Та я ж сама зразкова полонянка, принаймні поки що.

Ельф пришпорив коня. Я рушила разом з ним тримаючись поряд, місцевість дозволяла.

Ельф знову почав бесіду:

- В тебе лицарські обладунки, дуже схожі на ті що носять воїни в людей, маєш при собі мечі та лук, але також в тебе дуже сильна магія. Чому так? Хто ти, людина чи маг? За зовнішністю це визначити важко, а твій одяг вводить в оману. 

- Ем, затрудняюсь відповісти на це питання. Та й чому вирішив що маг не може володіти зброєю та носити обладунки, а лицар володіти магією?

Тренуючись цей тиждень, я використовувала зброю і посилювала атаки магією. Відчувала що так я робила й раніше, до втрати пам'яті. То ж чому цей ельф так розмежовує ці вміння? Та в голос я цього не стала озвучувати.

Дарілей пильно подивився на мене. 

- Такого не може бути, - констатував, - ти ставиш дивні питання. Навіть мала дитина відповість тобі що таке не можливо. Наш світ так влаштований, що маги користуються виключно магією. Навіщо їм зброя? Є ж бойові заклинання, які навіть не потребують наближення до ворога.

- От, а якщо ворог перейде в ближній бій, підбереться близько непоміченим, то що тоді? - вирішила довести свою точку зору, - тут і стане в нагоді зброя.

Він скептично на мене поглянув. Ніби я сказала повну нісенітницю.

- Добре тренований маг цього не допустить. Тому маги витрачають увесь свій час на освоєння власної магії, а якщо почнуть на додачу вивчати якусь зброю, то не зможуть досягти успіху ні там, ні там. Так і залишаться посередністю. А от якраз зброя стає в нагоді людям, які не мають більш ніякого способу дати відсіч, окрім як зброєю та захищаючи своє тіло важкими обладункам. Фізична сила та зброя - це все на що вони можуть покладатись. Та й зазвичай це лиш один якийсь тип зброї. Чому в тебе її так багато?

Чому для мене це не виявилось таким очевидним. Я звісно втратила пам'ять, але ж не повинна була забути навіть такі основи. Я спокійно поєдную магію зі зброєю. Та й не скажу про себе, що я якась посередність. Тепер все більше схиляюсь до думки, що я маг який володіє ще й зброєю. 

Добре, вдалось з'ясувати до якої раси належу. Але чомусь Дарілей не настільки в цьому впевнений, досі сумнівається хто я. Та оскільки люди не володіють магією, а вона в мене є, то які тут ще можуть бути сумніви?

Хоч в одному ми з ним зійшлися - я точно не належу до ельфів.

- Схоже, що ти все-таки помиляєшся. Я маг-воїн. Але моя пам'ять, щось занадто постраждала, навіть сильніше, ніж я гадала. То може поки ми їдемо освіжиш мої знання про устрій світу. Щоб я більше не дратувала тебе такими недоречними питаннями.

Дарілей кинув на мене різкий погляд, бо моє прохання видалось йому схожим на жарт. Переконавшись що це не так, сухо відповів:

- Добре, якось прочитаю тобі лекцію.

Як же складно зрозуміти, що на думці в цього вухастого. Обличчя взагалі беземоційне, важко його прочитати. Клятий вухастий!

Як же мені подобається його так називати, нехай навіть подумки. Це мене хоч трохи зігріває, доки не спроможусь якось йому відплатити за таку пихату поведінку. Але ще не час. Потрібно поки що поводитись з ним обережно, - ще раз собі нагадала.

- Ти прихопила з собою всі свої речі, добре озброїлась, - не вимушено продовжив Дарілей.

Пф, звісно що я взяла з собою все що мала. І мене вельми тішило, що вухастий не став нічого відбирати. Хоч і насторожувало. Він зовсім не схожий на легковажного простака. Та невже він настільки сильний, що його зовсім не хвилює моя зброя? Хоч я й без магії, як він досі вважає, але маю при собі чималий арсенал. Чи він таки занадто самовпевнений і не сприймає мене як небезпечного супротивника? Кудись відправив своїх підлеглих і самотужки мене супроводжує. Невдовзі мені потрібно це буде з'ясувати.

- Це твердження чи запитання? Не думаю що я ще сюди повернусь. То чому б я мала щось тут лишати?

Він кивнув на мої слова.

- Що за підвіска в тебе на шиї? - знову поцікавився в мене.

Я стала вагатись, а чи варто йому показувати медальйон. Але так викличу ще більше питань, якщо почну відпиратись. Вже пізно приховувати. Чому я відразу не заховала його до сумки? Але якось не змогла його зняти, відчувала що ця річ для мене дуже дорога і не хотілось розлучатись.