2 неочікуваний гість

Все наче в тумані... Невиразні обриси фігур, звідусіль доносяться звуки жорстокого бою: дзенькіт металу, стогони поранених. 

Чую голосний оклик... Моє плече пронизує гострий нестерпний біль і засліплює спалах...

Я жмурюсь, мене досі сліпить світло та болю вже немає. Та й світло якесь не таке. 

Нарешті розумію, що зараз це сонячні промені пробиваються крізь повіки.

Це був тільки сон... Хоч дуже реалістичний. Чи це мій спогад?

Приходжу до тями пригадуючи події вчорашнього дня. Ліниво потягуюсь на ліжку, тіло ниє від пережитого навантаження, щось мене занадто виснажує використання власної магії. Здається це не повинно бути так. Сподіваюся це через моє нещодавнє поранення і з часом зможу витиснути з себе більше.

Та я повністю відновила свої сили за ніч, відмінно. Зараз влаштую собі ситний сніданок і можна приступати до зборів.

Відкривши очі поглянула у вікно. Вже наступив пізній ранок, сонце піднялось високо, добре хоч не полудень. Чудово, от ідеальний старт для героїчних пригод. Вчора я таки забагато витратила магії, не можна настільки спустошувати себе.

Але щось у кімнаті не так. О, привіт, чужорідний об'єкт! І це не про мою совість.

Різко повернула голову та зіскочила з ліжка. Навпроти мене сидів ельф Лесарі, зручно розмістившись на моєму ж стільці, ніби в себе вдома. Він пильно за мною спостерігав не відводячи погляд.

Рука потягнулась до мечів на поясі, але їх не було. Ага, зараз! Де вони? Ну звісно ж, я була достатньо дурною, щоб залишити зброю будь-де, тільки не під рукою. Прокляття! Пригадала, що вчора скинула всю зброю дорогою до ліжка, але на підлозі порожньо.

Перевела погляд на ельфа. Мій пояс з мечами мирно висів на спинці поряд з ним. Решта моєї зброї теж складена на столі біля нього. 

О, який молодець – зібрав мою зброю, акуратно склав і навіть пояс на спинку стільця повісив. Дякую за прибирання, зекономив мені час.

Прокляття, знову вилаялась про себе. Потрібно зав'язувати із жартами. Я перебуваю не в кращому положенні. Гумором я нічим собі не допоможу.

Раптом на руці відчула холод металу, це мене здивувало. На мені одягнений браслет. Щось я його не пригадую раніше в себе...

Сріблястий, легкий, розписаний рунами. Точно такі ж малюнки я бачила вчора, на зброї цього ельфа! Дуже гарно, але що це все означає?!

Перевела свій погляд на ельфа, нахмурилась. Готова до будь яких його дій. Зброї при мені не має та легко я не здамся, використовуючи тільки магію, теж можу стати небезпечним суперником.

Ельф розслаблено сидів не вдаючись до жодних дій. Тільки пильно спостерігав за моїмими метаннями. Його обличчя спокійне, не виказувало жодний емоцій. 

Що він тут робить? Що йому потрібно? Як він зміг мене знайти? Дарма я не виставила вчора магічний захист на вхід. Була занадто самовпевненою. А тепер що мені робити? Чому він тягне? 

Думки метались в голові, дратувала невідомість та власна безпечність.

- На тобі нарголітовий браслет, - нарешті заговорив він.

Я продовжила на нього дивитись ніяк не реагуючи, адже це мені взагалі ні про що не говорило. Крім того що цю прикрасу він надягнув доки я спала. 

Це ж який в мене міцний сон, що навіть не відчула? Те ж мені, вважала себе небезпечним воїном, а насправді...

- Його розписали рунами стримування вищі маги, - продовжив говорити ельф, вирвавши мене з роздумів, - тому можеш забути про свої магічні фокуси. Але якщо ж таки зважишся, відчуєш нестерпний біль рівноцінний силі використаного заклинання. Те ж саме буде, якщо спробуєш сама зняти чи зламати його. То ж не раджу перевіряти браслет на міцність.

Він змовк оцінюючи мою реакцію.

Так, паршива ситуація. Я без зброї та магії. Але хоча б жива. Він легко міг мене вбити, замість цього лиш надягнув кайдани, по іншому цю прикрасу не назвеш. То ж виникає логічне питання: що йому від мене потрібно?

- Ми не завершили нашу розмову. Мене звати Дарілей благородного роду Лесарі, - відрекомендувався він, - А ти так і не назвала своє ім'я.

Он воно що, хоче потеревенити значить. Його зачепила моя втеча. Гаразд спершу поговоримо. Можливо вдасться дізнатись щось корисне й для себе.

- Ой, ну вибач, не встигла. Ти так галаннтно намагався поцілити в мене кинджалами і це відразу відбило в мене будь-яке бажання далі продовжувати милу бесіду з тобою. Та так і бути, повторюсь, можливо тоді погано розчув. Я – Аміра, якщо ти вже наполягаєш.

Сподіваюсь я не перегнула із сарказмом.

Я спокійно присіла на ліжко, намагаючись не видати, що починаю нервувати. Обережно продовжила розглядати браслет — можливо, вдасться його якось зняти. На руці він тримався вільно, але крізь кисть не проходив, а жодної застібки не було видно.

— Я добре почув тебе, воїне. Хоча... чи правильно тебе так називати? — примружив очі й уважно подивився на мене. — Спочатку я прийняв тебе за людину — зовнішність говорить сама за себе. Але, здається, ти маг, переодягнений у людські обладунки... Назви повне ім’я свого роду.

Я напружилась від його слів. За кого ж він мене прийняв?

— До якої раси ти належиш? Пред'яви свій герб, — не зупинявся ельф. — Судячи з твого вигляду і здібностей, ти не проста мандрівниця, а знатного роду.

Він замовк, очікуючи відповіді, якої я не мала. І, не дочекавшись, знову заговорив:

— Як ти проникла у священний ельфійський ліс мого роду? Сюди закрито доступ навіть іншим ельфам, які належать до шляхетних сімей. А ти точно не одна з них... та й взагалі — не ельф, — засипав мене запитаннями Дарілей.

«Ого, скільки всього йому цікаво, — подумала я. — Хоче дізнатися, хто я, і, може, водночас знайти слабке місце в охороні лісу? Але ж можна ставити запитання по черзі... Хоч трохи дати часу, щоб осмислити все сказане та подумати що відповісти».

Та навіть з його запитань я отримала певну користь. Хоч якась інформація. Отже я зараз знаходжусь у священному лісі ельфів, закритого для відвідування. Не дивно, що не виявила жодних слідів перебування тут хоча б когось.