1 перша зустріч

СМАРАГДОВА ПТАШКА. 

Частина — І

ВІДНАЙТИ СЕБЕ 

Розділ 1

Я, як завжди, сиділа біля струмка, спираючись спиною на стовбур могутнього дерева. Сонце ледь пробивалося крізь густе листя, розсипаючи золотаві відблиски на поверхню води. 

Це місце було наповнене глибокою, первісною магією, що пронизувала все навколо, а тепер – і мене. Відчуття було незвичним, ніби ліс сам намагався прошепотіти мені щось важливе.

Але я зовсім не вписувалася в цю дику місцевість. Здавалось моя присутність паплюжить первозданну недоторканність цього місця. Мої грубі обладунки, смертельна зброя... Я чужа тут, але енергія притягувала мене і була спорідненою з моєю власною.

Кожного разу приходячи на це місце, я сподівалась, що сьогодні саме той день, коли зможу хоч щось згадати.

Я не знала, ким була раніше, але моя інтуїція, відточена інстинктами, підказувала – я не проста мандрівниця. Моє тіло пам’ятало удари меча, точність стріл і силу магічних заклинань та зцілення, хоча розум не міг пригадати нічого. Лише мої треновані руки й загублені уламки спогадів нагадували, що за цією завісою амнезії ховається щось значно більше.

Мій шрам на плечі неприємно занив, потерла його рукою. Хоч рана вже загоїлась та інколи нагадувала про себе.

На своє щастя, я виявилась цілителем і змогла вилікувати себе. Але залишився грубий шрам та й руку потрібно заново розпрацьовувати, щоб повернути колишню вправність.

Хто я? Солдат в когось на службі, найманець, злочинець, вбивця... Моє життя до цього точно не було мирним та спокійним. Вся моя зброя, що лишилась при мені, була скривавлена, коли я опинилась тут. Лук вимагав ремонту, жодної стріли у наплічній сумці і не вистачало кілька кинджалів. Що ж зі мною трапилось?

Дивувало що мене зовсім не лякала кров на моїй зброї. Бачити її мені не вперше?

Я провела вже в цьому лісі кілька днів. І кожного дня приходила на це місце.

Мені здавалось, що тут, є хоч якийсь шанс щось пригадати. Адже саме біля цього струмка, на камені, що звисав над руслом, я опритомніла із серйозними травмами. 

Голова розколювалась від нестерпного болю, свідомість плуталась, на правому плечі глибока рвана рана, я виснажена, дезорієнтована, ледве жива. І зовсім без минулого. 

Та мені вдалось вижити. З останніх сил зцілила серйозні пошкодження і відключилась. Коли прийшла до тями, відновивши трохи сили, змогла завершити лікування і зцілилась на скільки це було тоді можливим, але от пам'ять так досі й не повернулась...

Через декілька днів перебування тут в глушині, вигадала собі ім'я - Аміра. 

Відразу після зцілення, я намагалась знайти якісь сліди цивілізації, пробувала відшукати дорогу чи стежку, що могла б вивести мене до найближчого поселення. Але не змогла. 

Тому я облишила марні спроби. Змінила свій попередній план. Спочатку вирішила відновитись, а потім вже продовжити пошуки, коли буду в кращій формі.

Облаштувала собі тимчасовий прихисток в кроні розлогого дерева, десь за версту звідси.

Сподівалась, що поки відновлюсь, моя пам'ять повернеться, що хоч щось зможу прояснити нарешті. Перед тим як продовжу свій шлях.

Раптом тишу порушив грубий, владний голос:

- Дай кор леміс?! Мансітокі нейрі!

Я здригнулася, різко відкриваючи очі, не змогла зрозуміти сказаного, але відчула погрозу в інтонації.

Переді мною стояли троє ельфів, довгі вушка видавали расову приналежність. Їхні світлі обладунки відсвічували сонячними відблисками, а гострі погляди вгризалися в мене, ніби намагалися розгадати таємницю, якою була я.

Головний, з аметистовими очима, наблизився й підніс меч до мого горла.

Ну от і зустріч з цивілізацією! Власне, якщо рахувати трьох ельфів із мечами як цивілізацію, а не як групу мисливців за моєю головою.

Застигнута зненацька завмерла в сидячому положенні не знаючи як вчинити далі, щоб не спровокувати їх. 

Я не рухалася, лише спокійно зустріла погляд. Серце калатало, кров заграла від сплеску адреналіну. Чи були вони ворогами? Чи знали, хто я? Якщо так, чому тоді їхні погляди були наповнені не тільки підозрою, а й неприхованою цікавістю?

Я відразу оцінила на міцність їх броню і визначила слабкі місця, куди можна вдарити щоб завдати значної шкоди. 

Навіщо я це зробила, стара звичка? 

Один з них, що вирізнявся емблемою на нагруднику - олень з розкішними рогами на фоні могутнього дерева, знову грізно повторив:

- Дай кор леміс?! Мансітокі нейрі!

Він підніс меч до мого горла, що й так вже був направлений на мене. Він з легкістю ним орудував, а отже вправний воїн.

Меч загрозливо близько знаходився біля моєї шиї. Що ж робити? Що він від мене хоче?

Пошепки проговорила заклинання Ігнота лінгва для вивчення невідомої мови. Змогла нарешті зрозуміти сенс сказаних ним слів. Він запитував, чи точніше буде сказати, вимагав назватись і пояснити звідки я тут взялась.

Ще один ельф, який стояв позаду, вихопив свій меч і теж направив його на мене.

Які погані манери. Що їм всім так кортить потикати в мене зброєю? Я ж просто мирно тут грілась на сонечку і нікого не чіпала.

Гумор в мене з'являвся, як захисна реакція на стрес. А перебувала я зараз в дуже небезпечній ситуації.

- Відповідай негайно! - різко кинув один із його супутників. - Перед тобою сам Дарілей Лесарі, благородний!

Ельф, якого очевидно звали Дарілей, ледь підняв вільну від меча руку і відразу нервовий його підданий опустив меч, мовчки відступивши на своє місце.

Хороший хлопчик, - хмикнула собі подумки.

Знову я несерйозна в небезпечний момент. Потрібно припиняти, інакше поплачусь за це життям.

З цієї сидячої позиції я не зможу нічого вдіяти і вони легко мене схоплять чи просто вб'ють на місці. Потрібно діяти.

Вказівним пальцем відвела меч від свого горла. Ельф здивувався, коли я так вчинила і мабуть через це не став опиратись моїм діям.