37 Зізнання

— Я могла закрити арку ще тоді.

Я провела пальцями над вирізаними символами, не торкаючись.

— Тоді? — тихо перепитав Калден.

Я кивнула.

— Коли була достатньо самовпевненою, щоб вирішити, що впораюся там, де провалилися всі інші.

Смілива стратегія. Очевидно, я вирішила, що геніальні ідеї приходять саме тим, хто їх не перевіряє.

Я вдихнула глибше. Повітря тут пахло пилом і мохом, але в пам’яті знову стояв інший запах — попелу та озону.

— Я прийшла сюди, до арки, потай. Хотіла знищити її самостійно.

Калден нічого не сказав. Але я відчула, як він напружився.

— Я знала, що вона накопичує силу від живих істот, від заклять, спрямованих на неї. Що кожна атака лише наближає момент відкриття. Вартові намагалися стримувати процес, сповільнювати заряд. Але я була переконана, що якщо вдарити достатньо сильно — її можна розірвати.

Я безрадісно всміхнулася.

— А я ж уся така виняткова, безсмертна, невразлива. Звучить огидно, правда?

Я підняла на нього очі.

— Я підібралася критично близько. Обхитрила охорону. Вже тоді вони стерегли це місце від таких, як я. І тепер, думаю, я розумію, чому.

Мій погляд знову повернувся до дощечки.

— Я не дійшла до арки кількох десятків кроків, — замовкла на мить. — Бо спіткнулася об це.

Тиша між нами стала густою.

— Табличка непримітно лежала серед каміння, ніби загублена. Я відчула в ній магію — стару, глибоку. І… живу.

Я ковтнула.

— Коли я торкнулася її — світ зник.

Калден різко вдихнув.

— Це не було видінням, не спогадом. Я стояла в справжній майстерні. Запах чорнил, металу, розігрітих кристалів... Вогонь у лампах... Стіл, завалений кресленнями.

Я заплющила очі.

— І він був там.

— Ангавел? — голос Калдена став нижчим.

— Так.

— Це неможливо.

— Ні, — тихо відповіла я. — Це було так задумано.

Я обережно перевернула дощечку, відкриваючи другий бік.

— Він створив її в останню мить перед смертю. Запечатав частину власної свідомості у заклятті. Не душу. Не привида. Лише відбиток розуму достатній, щоб передати знання.

Я повільно підняла погляд.

— Він уже зрозумів, що помилився. Арка не прорив — катастрофа. Її неможливо просто зруйнувати. Лише закрити — змінивши саму структуру простору. А для цього потрібна сила більша, ніж у нього. І знання рунної мови друїдів Андали.

Вітер ковзнув поміж камінням.

— Він намагався навчити мене.

Я коротко засміялася — без радості.

— Але я була налякана. Я не розуміла, як опинилася там. Він говорив про розрив простору, про вузли магічної напруги, про переплетення вимірів. Хотів навчити мене чути ритм рун… А я бачила лише чоловіка, який мав бути мертвим ще до того, як я навчилася говорити.

Мовчання Калдена було важким, але не осудливим.

— Я вирвалася, — сказала я тихіше. — Розірвала контакт, повернулася сюди. І замість того, щоб віднести табличку Олдену чи хоча б розповісти батькам… я сховала її.

Очевидно, тодішній мій геніальний план вимагав часу на дозрівання.

— Чому? — запитав він.

Я не відразу відповіла.

— Бо якщо це правда… якщо я справді була єдиною, хто зміг дістатися до його свідомості… це означало, що відповідальність — на мені. А відповідальність ніколи не була моїм улюбленим видом пригод.

Я стиснула тканину.

— Хотіла довести, що можу впоратися з аркою сама.

Гірка усмішка.

— Я подумала, що повернуся до цього трохи пізніше: коли буду готова, коли стану сильнішою, розумнішою.

Я підвела на нього очі.

— Та я не встигла до нового відкриття порталу. А потім битва. І я втратила спогади.

Зручно. Майже надто зручно. 

Тиша стала задушливою.

— І знання, які могли закрити портал ще тоді, лежали тут під камінням, поки тіні приходили знову і знову.

Мій голос залишався рівним. Лише пальці тремтіли.

— Ось як я могла розмовляти з магом, що загинув давно, Калдене. Я не подорожувала в минуле. Я увійшла в простір, який він залишив для майбутнього.

Я опустила погляд на дощечку.

— І втекла з нього.

Тиша стала майже нестерпною.

— Тепер я пам’ятаю. І цього разу — не втечу.

Моя рішучість трималася лише мить. Потім її знову накрило іншим відчуттям — важким, глухим.

— Напевно, я інтуїтивно боялася повертати спогади, — тихо сказала я. — Десь глибоко розуміла, що вони мені не сподобаються.

Я криво всміхнулася.

— І не помилилася.

Слова давалися дедалі важче.

— Частково тому я й тягнула із зізнанням тобі. Бо коли згадала все… згадала й те, чим зовсім не пишаюся. Ось яка я насправді.

Калден мовчав кілька секунд, дивлячись на мене так уважно, ніби зважував кожне слово.

— У кожного є вчинки, які ми носимо із собою як тягар, — нарешті сказав він рівно. — Але вони вже зроблені. Ти не зміниш минулого.

Це вдарило боляче. Я не підвела погляду.

— Зате ти відрізняєшся тим, що не намагаєшся сховатися від наслідків, — додав він твердіше. — Ти повернулася сюди, щоб їх виправити.

Я підняла на нього очі.

Він не намагався пом’якшити правду. Не виправдовував мене, але й не відвертався. І сказав саме те, що мені зараз було потрібно почути.

Я тихо видихнула, відганяючи клубок сум’яття.

Так. Тоді я вчинила безрозсудно, але це було тоді. Тепер я тут, щоб закінчити те, що сама й почала.

Я знову подивилася на дощечку.

Зараз усе з’ясується. Чи відгукнуться руни.
Чи арка так і залишиться прокляттям цих земель.

Я вже простягнула руку — але Калден різко перехопив її.

— Я торкнуся разом із тобою.

Я похитала головою.

— Ні.

Мій голос прозвучав твердіше, ніж я очікувала.

— Ми не знаємо, що станеться, якщо закляття активують дві свідомості. Це може зашкодити… або зруйнувати артефакт. Ангавел створив його поспіхом, у момент, коли знав, що загине. Ми не можемо ризикувати останнім шансом.

Я пом’якшила тон.

— Я вже робила це і залишилася живою. Просто… тоді злякалася.