36 Повернення до витоків

Він не мав летіти зі мною.

Землі драконів не можуть лишатися без свого правителя. Ті відвідини моїх батьків стали єдиним винятком. І тоді він прямо сказав: другого не буде.

Я пам’ятала це. Пам’ять у мене, на жаль, вибіркова. Але такі речі чомусь запам’ятовуються бездоганно.

Тому, коли на світанку над терасами замку здійнявся темний силует, я не одразу повірила, що це — для мене.

Його крила розкрилися повільно, розтинаючи ранковий туман. Луска вловлювала світло так, ніби саме сонце боялося торкатися його напряму. Потужний, стриманий, небезпечний. І все ж він чекав. Не наказував. Не вимагав. Чекав.

Розкішна демонстрація самоконтролю. Майже лякає.

Я стояла на краю балкона, відчуваючи, як у грудях нарешті вщухає буря вчорашньої розмови. Ми не вирішили все. Не зцілили все. Але я більше не тікала.

Магія народилася за спиною легко — темно-смарагдові крила розгорнулися, ніби продовження подиху. Не зброя. Не демонстрація сили. Мій вибір.

Я ступила в повітря першою. Якщо вже падати — то з гідністю і добровільно.

Вітер підхопив мене одразу. За мить я вже летіла поруч із ним — не нижче, не вище. Поруч.

Охоронці тримали дистанцію, чіткою формацією позаду. Їхня присутність була радше знаком статусу, ніж потребою в захисті.

Між нами розгорнулася тиша.

А тоді його голос торкнувся моєї свідомості.

— «Ти впевнена?»

Не контроль. Не сумнів у мені. Запит.

— «Так, — відповіла подумки. — Я повинна. Поки не закрию це — я не зможу бути спокійною ні тут, ні з тобою.»

Він не перебивав.

Під нами пропливали хребти гір, ріки сріблилися у світлі, хмари рвалися об його крила.

— «Я казав, що не зроблю другого винятку», — нарешті промовив він.

Я відчула ледь вловиму іронію.

— «Знаю».

— «І все ж лечу».

Дивовижно. Правитель драконів. Порушує власні правила. Через мене. Світ точно перекосило.

Я повернула голову до нього. Навіть у драконячій подобі я відчувала його погляд.

— «Це твій вибір», — сказала я.

І не додала нічого більше: не подякувала і не пом’якшила, бо цього разу я не просила.

Він летів не тому, що я потребувала захисту. І не тому, що хотів контролювати. А тому, що вирішив бути поруч.

Ми перетнули кордон Мейру до полудня. Повітря стало теплішим, густішим. Десь унизу темніли ліси, які я знала з дитинства.

Серце стислося — але вже не від болю. Від передчуття завершення.

— «Ти боїшся?» — тихо прозвучало в мені.

Я усміхнулася ледь помітно.

— «Ні. Цього разу — ні. Я йду туди не шукати відповідей. А ставити крапку.»

Кілька ударів крил — і він опинився трохи ближче, майже торкаючись мене потоками повітря.

— «Я не буду втручатися», — сказав він.

О, це майже історичний момент. Треба було взяти свідків. Та відповіла я інше, рівним тоном.

— «Я знаю».

Тепер це вже не виглядало боротьбою. Я не потребувала, щоб він стримувався. Він не потребував, щоб я доводила силу. Ми просто летіли поруч. Не через обов’язок. Не через страх втрати. Через вибір.

Примирення починається не тоді, коли тебе відпускають. А тоді, коли ти сама вирішуєш повернутися.

Долетівши, ми спустилися біля гірського хребта, за яким починалася долина з аркою.

— Відразу до порталу? — запитав Калден, уже обернувшись у людську подобу. — Ти ж не завершила навчання у друїдів.

— Не до порталу, — відгукнулася я, не зводячи погляду зі скель, порослих лісом. — Мені потрібно спочатку в одне місце.

— Куди саме?

Я зітхнула.

Зараз я зустрінуся з наслідком свого безрозсудного вчинку. Вітаю, Сеймарін. Ти знову геніально ускладнила собі життя. Через дурість. Через зухвалість. Через сліпу віру у власну невразливість. А потім просто забула про це усе. Краще і не вигадаєш.

— Я говорила, що пригадала все.

У Калдена ледь напружилися щелепи. Він стримано кивнув. Не ставлячи жодних запитань, але я відчула, як він зібрався — внутрішньо.

— Мені тут дещо потрібно відшукати, — мовила стиха й рушила вперед, вишукуючи поглядом примітки, які мали вказати на сховок.

Я повернула спогади. Та земля уже не мала того вигляду, яким я її пам’ятала.

Скелі обвітрилися, лишайники розрослися, стежки зникли. Час пройшов тут, не чекаючи на мене.

Я ходила між камінням довше, ніж хотіла б зізнатися. Серце билося глухо, нерівно. Справжня майстриня таємних сховків. Особливо коли шукаю власні.

А тоді — побачила.

Нагромадження валунів, порослих мохом і старим сріблястим лишайником — непримітне і майже випадкове. Саме тому я й обрала його тоді.

Я зупинилася. Калден підійшов тихо й узяв мене за руку.

— У тебе тремтять пальці, — промовив неголосно.

Я й сама цього не помітила. Стиснула щелепи. Глибоко вдихнула.

— Це від захвату, — сухо мовила я. — Обожнюю розкопувати власні помилки.

Чому я хвилююся? Тому що зараз зустрінуся віч-на-віч із наслідками? Чи тому, що в цих каменях захована відповідь, яку я шукала так довго? А раптом це не те, що я сподіваюся?

— Саксум парере міе сабмітум, — нарешті промовила я.

Мить — нічого. Тиша стала щільною, як камінь під ногами. 

Я вже майже встигла засумніватися. Можливо, це не те місце. Можливо, я помилилася. Можливо, пам’ять знову зіграла зі мною злий жарт.

Було б символічно. Сховати відповідь — і забути, де саме.

І тоді один із валунів здригнувся. На його поверхні повільно проступили лінії — знайомі, нерівні, вирізані мною колись нашвидкоруч тремтячими пальцями, через страх і нерозуміння сили до якої я тоді доторкнулася.

Печатка спалахнула тьмяним світлом. Спершу — мов тліючий жар. Потім — яскравіше. Світло поповзло тріщинами каменю, розгалужуючись, немов коріння. Повітря навколо затремтіло. Охоронці позаду напружилися — я відчула це, не озираючись.

Земля глухо озвалася. Світло стало нестерпним. Воно не просто сяяло — воно тиснуло, як спогад, який не хоче бути відкритим.