35 Емоційний розлом

Я відпочивала в кріслі після чергового виснажливого дня.

Ніхто не намагався вбити мене сьогодні. Уже прогрес. Принаймні в цьому ми з долею нарешті знайшли компроміс.

Я настільки загрузла у власних думках, що не помітила, як поруч з’явився Калден.

— Ти стала занадто мовчазною, — рівно промовив він. — На тебе це зовсім не схоже.

Тепер навіть моє мовчання поводиться підозріло.

На столик біля мене опустилася чашка з чаєм. Пара повільно піднімалася вгору, трав’яний аромат наповнив повітря.

Я взяла чашку, зігріла долоні, але не підняла погляду.

— Калдене, нам потрібно поговорити.

Він не сів одразу. Спершу оцінив мене — уважно, ніби шукаючи тріщину. Лише тоді опустився в сусіднє крісло.

— Про що саме? — спокійно, однак його пальці ледь помітно стиснули підлокітник.

— Усе про те ж: руни, арка, її закриття. Нічого нового. Лише стандартний набір катастроф, — зітхнула я. — Селхарон розповів тобі про друїдів?

— Повідомив, що твій стан погіршився і вони відмовилися продовжувати навчання. — Погляд став холоднішим. — Це і є тема розмови?

Я тихо видихнула.

— Я була за крок від того, щоб закрити арку. За крок, Калдене. І все ж не змогла через власну нестабільність.

Один крок. Дрібниця. Я ж завжди спотикаюся саме на дрібницях.

— Це не слабкість, — відрізав він.

— Це саме вона, — сухо відповіла я. — Не варто прикрашати її іншим словом. Але не лише про це.

Я поставила чашку назад. Так і не зробивши ковтка.

— У забороненому архіві магів мені до рук потрапив фоліант з просторової магії. Підписаний Ангавелом. І я його впізнала.

Пауза.

— Упізнала? — його голос став нижчим. — Поясни.

О, це моя улюблена частина. Логічно пояснити нелогічне.

Я усміхнулася краєм губ.

— Справді, як я могла впізнати роботу мага, якого ніколи не зустрічала і про якого нічого не можу знати?

Калден не відповів. Просто дивився.

— У мене був проблиск. Чи спогад.

Звісно, ідеальний момент для появи привидів минулого. Якого я тоді навіть ще не пригадувала.

— Я стояла в його майстерні поруч із ним. Ми розмовляли.

— Це неможливо.

— Так. Я теж так подумала.

Тиша між нами стала густою.

— Чому я дізнаюся про це зараз? — тихо запитав він.

Я знизала плечима.

— Бо раніше в нас був переворот, його наслідки. Моя магічна нестабільність. Пам'ятаєш? Трохи незручний час для відвертих розмов.

— Я пам’ятаю, — різкіше, ніж потрібно.

Його щелепа напружилася.

— Ангавел помер, коли ти була немовлям.

— Знаю.

Я перевела на нього погляд.

— Але потім усе стало зрозумілішим.

Він завмер.

— Що саме?

Я ковтнула. Це виявилося складніше, ніж я очікувала.

— Я пригадала, Калдене.

Сюрприз. Щоправда не з найприємніших.

Він не кліпнув.

— Що пригадала?

Я змусила себе дивитися прямо.

— Усе. Своє минуле. Повністю.

Тиша.

Зовні десь у коридорі пролунав крок варти. У цій кімнаті повітря стало холоднішим.

— Коли? — спитав він.

Не здивування і не паніка, лише контроль.

— Після перевороту. У драгомітових печерах.

— І ти мовчала, — він не питав, констатував, як факт.

Так. Мовчала. Дивовижна навичка для жінки, яку звинувачують у надмірній імпульсивності.

Він відвів погляд лише на мить — але я встигла помітити. Це було не обурення — відчуття, ніби його залишили за дверима.

— Мені потрібно було…

— Ти знову вирішила сама, — перебив він тихо і саме тому це вдарило так болюче.

Я різко вдихнула.

— Моє минуле повернулося лавиною. Одразу. Усі рішення. Усі помилки. Усі знайомі, яких я втратила. Я не знайшла інструкції з користування в комплекті.

— Ти могла сказати мені. Я мав право знати, — додав він не як правитель, як чоловік.

— А це щось би змінило? Що б ти зробив? — втомлено усміхнулася я. — Віддав наказ моїм спогадам розкластися по полицях? Чи, можливо, скликати раду й оголосити їм догану?

Його погляд спалахнув.

— Не знецінюй.

Я відвела очі.

— Я уже звикла жити без них. Я змирилася. А потім раптом повернулася та, якою була раніше. І я… не була впевнена, чи хочу, щоб ти бачив мене такою.

Бо я й сама не була певна, чи мені ця версія подобається.

— Якою? — вигукнув одразу.

Його голос став небезпечнішим.

— Справжньою? Чи тією, яка не підкоряється навіть мені?

Калден підвівся. Повільно обійшов крісло і зупинився переді мною.

— Ти досі вирішуєш усе сама, — тихо сказав він.

Його голос звучав незвично холодно. Навіть для нього.

— Наче я сторонній. Тимчасовий, — повільно додав він. — І ти вже готуєшся піти.

Я підняла голову.

— Ти не сторонній.

— Тоді чому я дізнаюся про це через стільки часу?

Я мовчала.

Він нахилився, взяв мене за підборіддя і змусив дивитися на нього.

— Послухай уважно, Сеймарін. Для мене немає нічого важливішого за тебе. Не королівство. Не арки. Не війни.

Його голос був тихим, але в ньому звучала сталь.

— Коли ти нарешті дозволиш мені бути поруч не лише тоді, коли тобі зручно?

Я відчула, як щось боляче стислося всередині. І зараз я не мала відповіді, навіть саркастичної.

— Не потрібно мене звинувачувати, — холодно відповіла я. — Саме тому я взагалі не хотіла тобі розповідати, але розповіла.

Калден завмер. Його пальці повільно опустилися з мого підборіддя.

— Я не звинувачую, — сказав він рівно.

— Ні, ти саме це й робиш. — Я підвелася з крісла. — Ти дивишся на мене так, ніби я зрадила союз.

— Ти приховала від мене те, що змінює все.

— Це змінює мене. А не усе.

— Ти для мене усе.

Ненавиджу, коли він так говорить. Бо тоді важко сперечатися. Та Калден не збирався зупинятися навіть на цьому, і продовжив: 

— Не «частина», — його голос став глухим. — Ти центр. І коли ти щось приховуєш, я відчуваю, як земля під ногами зміщується.

Його голос більше не був тихим. Він став гострим, як лезо.