34 Гра характерів

Після розмови з Калденом я пішла до покоїв. Попри втому, спати не могла.

Я вмостилася на підвіконні, сперлася спиною об холодний камінь і дивилася у глибоку нічну темряву. Лише зараз дозволила тривожним думкам затопити мене з головою.

Протягом дня зосереджуючись на обов’язках, я вперто не думала ні про що інше: ні про спогади, що так раптово повернулися, ні про можливе рішення, як закрити арку, ні про нові важкі рішення, які доведеться приймати вже завтра.

Я прикрила повіки й відкинула голову назад.

Занадто багато всього. І водночас.

Я пригадала своє минуле. Усе. До найменших дрібниць. І частково не впізнавала себе колишню. Як і підозрювала, я була надто схожа на Ісарію — безрозсудна, вперта до дратівливості, схильна ризикувати не лише собою, а й тими, хто поряд. І через один із таких вчинків…

Я повільно опустила погляд на власні долоні, чітко пригадуючи ті відчуття: Ангавел. Його голос. Його тривогу. Мій страх. Моє нерозуміння того, що відбувається.

Тоді я злякалася і втекла. Далі втрата пам’яті. Темрява.

А відповіді весь цей час були так близько.

«Слухай ритм…»

Я провела пальцями по зап’ястю, ніби могла відчути залишкову вібрацію того дотику.

Він не міг бути там. Не міг. Але був. І тепер я нарешті розуміла — це не було випадковістю, не маренням, не спотворенням.

Я тоді щось відкрила. Щось, що сама ж потім і сховала. Злякалася, не зрозумівши до кінця.

Міцні руки ніжно обійняли мене й притиснули до гарячого тіла.

— Досі не спиш? — прошепотів на вухо.

Я посміхнулася, дозволяючи його теплу розтопити залишки тих думок.

— Без тебе навіть сон мене повністю ігнорує, мій лорде.

— М, така незвично покірна... Уже щось замислила?

Він розвернув мене обличчям до себе. Нарешті ми могли лишитися наодинці — без обов’язків, наказів, рішень і масок, які мусили тримати протягом дня перед іншими.

Світло лампи ковзало по його щелепі, по ледь напруженій лінії шиї. Він дивився уважно. Завжди уважно, наче й зараз зчитував мене.

Перевіряєш, Калдене?

Я повільно підняла руку й провела пальцями по його коміру. Розстібнула один ґудзик, другий, неквапливо і не відводячи погляду.

— Замислила? — тихо повторила я. — Можливо.

Його подих став глибшим. Пальці на моїй талії стиснулися ледь помітно — не боляче, але достатньо, щоб я відчула: він реагує.

Добре.

Я зробила крок назад — і потягнула його за собою. Повільно. Дала відчути ініціативу: не прохання — запрошення.

Тепер я перевіряла межу.

Його губи торкнулися моєї шиї — не поцілунок, радше запитання. Я видихнула навмисно тихо з придушеною тремтливою ноткою. І відчула, як у ньому щось натягнулося, мов струна.

— Ти граєшся, — хрипко мовив він.

— Хіба? — я провела долонею вниз по його грудях. Повільно. Знаючи, що він відчуває кожен сантиметр.

Його рука ковзнула по моїй спині, притискаючи ближче. Контроль. Завжди контроль.

Але сьогодні — не тільки його.

Я підвелася навшпиньки, торкнулася губами кутика його рота. Не поцілувала. Затрималася за мить до цього, змушуючи чекати.

Його щелепа напружилася. Погляд потемнів.

Ось вона — межа. Ще крок — і він зламає власні правила. Ще секунда — і корона перестане бути важливішою.

Я відчула, як його пальці стискаються сильніше. Як подих стає рваним. Як він майже дозволяє собі втратити рівновагу.

І саме тоді я відступила. Рівно на крок. Вирівняла спину. Поправила складку на його розстебнутому комірі — так само спокійно, як він перед цим повернувся до своїх паперів.

— До речі, — сказала я рівним голосом, ніби щойно не стояла за мить від поцілунку, — тобі вдалося розібратися з усіма документами щодо північних земель?

Тиша впала важкою тканиною.

Він дивився на мене кілька секунд. Усвідомлення повільно спалахнуло в його очах. Те саме, що недавно було в моїх. Йому було замало.

Я ледь усміхнулась.

— Бо якщо ні, мій лорде, я можу допомогти. Поки ти… відновлюєш контроль.

Його пальці повільно розтиснулися. Але погляд уже не був спокійним. У ньому жеврів вогонь — приглушений, стриманий, проте небезпечний.

Його вуста сіпнулися у хижій посмішці.

— Я завжди тримаю все під контролем, — мовив ще хриплим голосом. — І з документами я впорався.

— Я й не сумнівалася, — схилила голову, посміхнувшись.

Напруга між нами відчувалася електричними розрядами у повітрі, але жоден ще не бажав поступатися.

— Твій візит в Андалу був… корисним. Після перевороту це стало нам у пригоді.

— Я аж зворушена, — примружилася я. — Отже, не повна катастрофа?

— Але ти знову ледве не знищила себе. — Сталь у його голосі стала важчою.

— Я виконувала свій обов’язок, — знизала плечима.

Він підійшов ближче.

— Ти мала повернутися, щойно відчула, що щось не так. А не стояти на прийомах із бездоганною усмішкою, поки тебе ламає зсередини.

Його пальці знову опинилися на моїй талії. Тепер не грайливо — напружено.

— Народи Андали не підписали б угод без мене, — тихо сказала я.

— Жодні угоди не варті такої жертви.

Помітила, як його щелепа стиснулася. Я втомлено всміхнулася.

— Угоди — заслуга Селхарона. Я лише красиво кивала й вдавала, що все під контролем. У мене це добре виходить, ти ж знаєш.

— Не применшуй себе, — його погляд спалахнув.

— Я не применшую. Просто не приписую собі чужу роботу. Хтось будує аргументи, хтось прикрашає фасад.

Він нахилився ближче.

— Вони слухали його. Але дивилися на тебе.

Його пальці ковзнули вище, ніби перевіряючи, чи я не зникну просто зараз.

— І це могло коштувати мені тебе.

На мить я втратила сарказм. Але лише на мить.

— Я здатна вирішувати, коли ризик виправданий, — прошепотіла я.

— Ні, — твердо відповів він. — Коли йдеться про тебе — ні.

Його рука піднялася до мого обличчя. Палець провів по щоці. Моє серце збилося з ритму.

— Ти збираєшся заборонити мені виконувати обов’язки? — я ледь усміхнулась, але в грудях наростав вогонь.