32 Наслідки

Ми з Калденом залишили залу й непритомних зрадників. Моя магія не випустить їх звідти, навіть якщо вони опритомніють і спробують утекти. А що з ними робити далі — вирішимо згодом.

Зараз важливіше знайти Селхарона та решту тих, хто зважився виступити проти заколотників, але не вистояв.

Я випустила тонку нитку магії на пошуки — ледь помітну, проте достатню — і ми рушили до підземелля, щойно я визначила, де утримують полонених.

Цього разу заколотники підготувалися ретельно. Потужні артефакти, складні печаті, усе непомітно пронесли до замку й заховали просто під носом. І однодумців у них виявилося більше, ніж хотілося б визнавати. Тому їм і вдалося зайти так далеко.

Але, хвала Вищим силам, я повернулася вчасно.

Інакше Калдена стратили б.

Ні. Навіть думати про це не хочу. Зрештою, в мене, здається, талант з’являтися саме тоді, коли потрібно.

— Скажи мені, — порушив тишу Калден, — що вони з тобою намагалися зробити?

— Ти про що? — я не одразу зрозуміла.

— Твоя магія. Вона рвала простір довкола. Те світло, у якому ти майже розчинилася.

— А… он ти про що.

Отже, неприємна розмова про майже самознищення власною магією, яке я дивом зупинила в останню мить, усе ж відбудеться. І, судячи з усього, просто зараз.

Може, спробувати відкласти?

— Та якимось заклинанням мене вдарили… — знизала плечима. — Давай спершу звільнимо полонених. Розмови — потім. Їм, найімовірніше, потрібна допомога.

Я пришвидшила крок.

Калден різко схопив мене за руку й розвернув до себе.

Мить він просто дивився — уважно, холодно, надто уважно. Я втримала обличчя беземоційним і не відвела погляду.

— Зі мною все гаразд, — сказала рівно. — А от інші потребують нас. Не гаймо часу.

Він повільно відпустив мене, але очей не відвів.

— Добре. Спочатку допоможемо іншим.

Я вже рушила коридором, коли він кинув у спину:

— Але не думай, що тобі вдалося мене обдурити. Щойно їх звільнимо — ти все розповіси.

Я ледь не збилася з кроку.

Усіх, хто противився заколоту, кинули до темниці, скувавши печатями стримування магії й кайданами. Як оригінально.

Ми швидко їх звільнили. Моя магія розсипала окови на попіл, і я старанно взялася за лікування тих, хто цього потребував. Надто старанно. Настільки, що цілком могла б претендувати на звання найзосередженішої цілительки в історії. Робила все, аби не дивитися на Калдена.

Я не врахувала лише одного.

Селхарона.

Він безжально, у всіх найтемніших барвах, змалював мою «незначну» проблему із самознищенням, щойно я зцілила його плече.

Невдячний.

Знала б — лишила б його наостанок.

Я кинулася до Калдена, щойно зрозуміла, про що зайшла мова, але запізнилася. Опинилася в небезпечній близькості саме в ту мить, коли він уже знав усе: що я не повернулася одразу; що трималася до останнього; що Селхарону навіть довелося нести мене на собі дорогою назад. У такому поганому я була стані.

Його лють була тихою. І від того — страшнішою.

— Так, заради всіх світлих сил, давайте заспокоїмося, — я виставила руки в захисному жесті й зробила крок назад.

Він виглядав як демон, що ледве стримується, аби не вчинити щось жахливе.

— Ти більше ніколи не покинеш замку, — крізь зуби промовив Калден. — Ніколи. Чуєш?

Я метнула погляд на Селхарона.

О, дякую. Саме цього мені бракувало.

— Селхарон трохи… драматизував, — мовила я якнайспокійніше. — Насправді все було не так похмуро. І, як бачиш, зі мною зараз усе добре. Тож не варто гарячкувати.

— Не варто гарячкувати? — його голос став небезпечно тихим. — Ти ледве не загинула. Після того, що дізналася в елементалів, ти мала негайно повернутися. А ти що зробила?

Мене почало дратувати це «ти мала».

— Повернення нічого б не змінило. Це по-перше, — я загнула палець. — По-друге, я не могла просто все кинути, не завершивши. По-третє, я знаю твій характер. Ти б замкнув мене тут у золотій клітці — і що б це дало? І, між іншим, я щойно зупинила заколот. І це мені така подяка?

Калден заплющив очі на мить, опановуючи себе.

Я підійшла ближче й обережно поклала долоні йому на груди. Його м’язи були напружені, як натягнута тятива. Достатньо іскри — й він вибухне.

— Ти не припиниш кидати мені виклик? — тихо запитав він.

— Я лише перевіряю межі, — усміхнулася я.

І ми обидва чудово знали, що я ходжу по дуже тонкому лезу.

Зрештою він таки змилостивився. Принаймні настільки, щоб відкласти розбірки зі мною.

— Спершу потрібно з’ясувати, наскільки глибоко сягнув заколот і які наслідки це матиме, — почав він роздавати накази, уже повністю зібраний і холодний. — Хто здатен повернутися до обов’язків?

— Та вони всі зараз будуть як новенькі, — я легко обвела рукою присутніх. — Моя магія нині сильна як ніколи. Дайте мені трохи часу — і я поверну їх у стрій.

Селхарон кинув на мене хмурий погляд.

О, зараз почнеться. Нотації про негідний тон, про недостойну поведінку майбутньої королеви перед підданими, про зайву легковажність.

Але він промовчав. Натомість звернувся до Калдена:

— Що із заколотниками?

— Їх більше, ніж я припускав. Це вдарить по нас боляче, — рівно відповів Калден. — Але їх потрібно вирізати безжально, як пухлину, якщо ми хочемо миру й стабільності в майбутньому.

Пауза. Короткий, швидкий погляд у мій бік.

— Вони більше не становлять загрози. Сеймарін позбавила їх магії.

Запала мертва тиша.

Усі погляди повільно звернулися до мене.

Чудово. Раніше я була просто непорозумінням, а тепер офіційний монстр королівства.

Хоча… принаймні тепер мене боятимуться зачіпати. Чи це і є той авторитет, якого я прагнула — страх замість поваги?

— Вони самі віддалилися від магії земель, — рівно мовила я. — І тому вона їх полишила. Коли знову стануть на правильний шлях — повернуться до витоків. Магія відгукнеться і знову запалає в них.

Я хотіла пом’якшити вирок. Схоже, зробила лише гірше.