29 Назад у землі драконів

Минуло навіть менше, ніж півгодини, поки я привела себе до пристойного вигляду. Волосся зібране, обличчя холодне, жодного натяку на те, що ще зовсім недавно я корчилася від власної магії. Речі швидко опинилися в сумці — без зайвих роздумів, без сентиментів.

Селхарон з’явився біля дверей саме тоді, коли я затягнула ремінь. Ковзнув по мені швидким, уважним поглядом. Оцінив стан. Зафіксував деталі. І не сказав ані слова.

Ми дотрималися формальностей.

Попрощалися з Асфером. Він не наполягав на нашому довшому перебуванні й не ставив зайвих запитань. Йому й так було відомо достатньо. Він знав про події. Знав причину мого раптового від’їзду. І я щиро сподівалася, що його обізнаність обмежується лише тим, що я більше не можу продовжувати навчання. Не більше.

Напруга дзвеніла в повітрі, коли ми вимовляли ввічливі слова. Формальні, правильні, порожні.

Усі знали більше, ніж дозволяли собі сказати вголос.

Я витримала це. Тримала обличчя спокійним, майже відстороненим. Лише вологі долоні й легке тремтіння пальців — ледь помітне, але цілком реальне, видавали мій справжній стан.

Нарешті ми рушили до Іктаріса.

Я не ризикнула використовувати власну магію для перельоту. Після того, що сталося, це було б безумством. Коні — занадто повільно, надто обтяжливо. Ми зійшлися на більш практичному рішенні:

Селхарон погодився нести мене.

Це рішення далося непросто. Не знаю, хто з нас відчував більше приниження — я чи він.

Дракони не дозволяють торкатися себе без згоди. А тим більше — сідати верхи. Це не просто правило. Це межа. З Калденом був виняток — я ж його істинна.

А я — така горда, така сильна й незалежна — тепер змушена приймати допомогу, бо не маю вибору.

Це дратувало. Глибоко. Болісно.

І магія всередині одразу ж відгукувалася на це роздратування, збурювалася сильніше. Мені доводилося витрачати забагато сил лише на те, щоб стримувати її.

Тож щойно ми перетнули околиці міста, дракони обернулися. Я вмостилася між лусками й кістяними виступами, що «гостинно» впивалися в тіло, і ми рушили. Ніхто навіть не спробував удавати, що нас чекає приємна подорож із бесідою.

Я, між іншим, планувала ще навідатися до головного замку делегацій Іктаріса. Але Селхарон, звісно ж, вирішив, що мої плани — це щось на кшталт фонового шуму.

— Ми прямуємо у землі драконів. Без жодних зупинок, — урочисто прорік він, ніби проголошував нову еру.

Одна-єдина фраза. І жодного простору для заперечень.

Я була не в тому становищі, щоб сперечатися. Тож лише стиснула щелепи так, що ще трохи — й вони перетворилися б на пил.

Роздратування, звісно ж, одразу відгукнулося магією. Вона рвонула всередині, наче полум’я під ребрами. Довелося силоміць заштовхати її назад, удаючи повну байдужість.

Землі драконів? Прекрасно. Якщо я пасажир, то й сперечатися марно. Та хай тільки-но я відновлюся… тоді ми ще з’ясуємо, хто кому вказуватиме шлях.

Політ минав у роздумах, що були значно менш піднесеними, ніж хотілося б. Я не впоралася з рунами. Вони лишилися глухими до мого поклику. А ще гірше — моя власна сила роздирала мене зсередини через цю кляту нецілісність. Виявляється, бути розщепленою — не найкраща стратегія виживання.

Відкладу поки навчання, час ще є. Спершу — спогади. Без них я не зберу себе докупи. Проблема лише в тому, що раніше це мені вже не вдалося. Але, звісно, тепер усе має скластися значно легше. Авжеж.

Доведеться звернутися до Калдена. Можливо, порадить цілителів. Або бодай не читатиме мені лекцій довше години.

Варто було згадати його ім’я — і на моїх губах розквітла посмішка. Після такої довгої розлуки я нарешті його побачу. Серце зрадницьки тріпотіло, ніби це воно, а не я, повертається додому.

Хоча наслухаюся я, без сумніву, сповна. Селхарон обов’язково змалює події в найтемніших барвах, які лише здатен уявити. З трагедійною паузою. І докором у голосі.

Втім, я знаю один перевірений спосіб, як залагоджувати подібні непорозуміння. Особливо коли ми залишаємося наодинці.

Моя посмішка стала ледь помітною. І значно хитрішою.

Нарешті вдалині проступили обриси земель і замку. Кам’яні вежі здіймалися над гірськими хребтами, мов застигле полум’я.

Дракони торкнулися кам’яного подвір’я важко й глухо, здійнявши вихор пилу. Луска зашурхотіла, крила склалися — і за мить на бруківці вже стояли постаті в людській подобі, ще з жаром у зіницях і тінню крил за плечима.

Я першою ступила вперед.

Камінь під ногами був знайомий до болю. Рідний. Серце вдарило в грудях так сильно, що на мить я забула і про втому, і про тріщини у власній силі. Слабкість? Ні, не зараз. Не тут.

Я вдома.

Брама замку була відчинена.

Та радість накрила мене хвилею, що змила будь-які застереження. Я майже не помітила, що нас ніхто не зустрів. Жодного вартового, жодного поклону, жодного голосу, що сповіщав би про повернення делегації. Лише тиша. Неприродно глибока.

Але я вже перетнула поріг.

Коридори зустріли нас прохолодою каменю й приглушеним світлом смолоскипів. Мій крок лунав надто голосно. Надто самотньо.

Я пришвидшила ходу.

— Сеймарін, — тихо озвався позаду Селхарон.

Я не відповіла. Майже побігла.

Слабкість зникла — чи радше я перестала її відчувати. Кров шуміла у вухах, серце гнало вперед. Ще кілька поворотів, ще сходи — і я побачу його. Побачу Калдена. Уявляла, як він вийде назустріч, насуплений, стриманий, можливо сердитий… і такий рідний.

Тиша тиснула сильніше.

Ні кроків прислуги. Ні шелесту суконь. Ні навіть далекого дзенькоту металу.

Селхарон наздогнав мене біля арки, його рука майже торкнулася мого плеча. І в ту ж мить усе змінилося. Повітря розірвалося різким спалахом сили. Щось невидиме, але важке, мов залізні ланцюги, врізалося в мене з боків. Магія — чужа, холодна, задушлива — зімкнулася навколо грудей, скувала руки. Я задихнулася, намагаючись вирватися.

— Засідка! — рикнув Селхарон.

Його полум’я спалахнуло так яскраво, що коридор на мить став суцільним вогнем. Я почула тріск розбитого каменю, нелюдський крик, майже рев.