28 Внутрішній розрив

Щойно я виринула з важкого, тривожного сну — ще не до кінця розуміючи, де я і котра година — темний силует біля вікна вже чекав. Я навіть не мала сумніву, хто це.

Світло ранку лише починало просочуватися крізь фіранки, розрізаючи кімнату блідим холодним сяйвом. Я поспала всього годину чи дві від сили. Голова гуділа. Тіло ломило так, ніби мене справді протягли крізь вогонь. Кожен рух віддавав тупим болем під ребрами.

І саме в таку мить Селхарон завжди з’являється. Наче відчуває, коли мені найгірше — щоб додати ще трохи.

Я повільно підвелася на лікті. Ковдра зісковзнула з плеча. Його постать не ворухнулася.

— Може, ти взагалі переїдеш у мої покої? — хриплувато кинула я. — Здається, ти проводиш тут більше часу, ніж я.

Тиша.

Він навіть не кліпнув. Жодної реакції. Жодного натяку на посмішку.

Повітря в кімнаті стало густішим.

— Леді Сеймарін, — рівно промовив він. — Ми повертаємося. Негайно.

Слова впали важко, без емоцій і жодних пояснень.

Я повільно сіла, опустивши ноги на холодну підлогу. Біль гостро різонув спину, але я не подала вигляду.

— Я ще не завершила навчання, — сухо відповіла, підводячи на нього погляд.

Світло ковзнуло його обличчям, підкреслюючи жорсткість лінії щелепи.

— Завершили, — повторив він із натиском. — Мені доповіли, що сталося під час останнього заняття. Друїди більше не навчатимуть вас.

Коротка пауза.

— І навіть якщо вам вдасться якимось чудом їх переконати дати ще шанс — я забороняю продовжувати.

Я повільно звелася на ноги. Світ на мить хитнувся, але я вирівнялася. Зробила крок до нього.

— А чи не забагато ти на себе береш, раднику? — примружилася я.

Я бачила, як у його очах спалахнув відблиск світла — холодний, сталевий. Він не відвів погляду.

— Я вас попереджав, — тихо сказав він. І в цій тиші було більше загрози, ніж у будь-яких словах. — Це занадто небезпечно.

— Я тебе також попереджала, — прошепотіла я.

Під шкірою знову ворухнулося тепло. Повільно. Знайомо. Наче хтось обережно провів жаром уздовж вен.

— Не ставай у мене на шляху.

Його погляд ковзнув по моєму обличчю — надто уважно. Надто довго. Він бачив втому. Бачив біль. Бачив те, що я намагалася приховати. І саме тому не відступав.

— Ви забуваєте, з ким говорите, — рівно промовив він. — Я став радником і присягнув на вірність Калдену. Не вам.

Слова важко впали між нами. Він не відразу відвів очі. Дав мені час. Дав можливість відчути вагу сказаного.

Я витримала його погляд. Не кліпнула. Спротив повільно розростався всередині, змішуючись із люттю — чистою, пекучою.

— І я все ще лишаюся першородним нащадком старшої крові, — його голос став твердішим. — Не раджу йти проти мене силою.

Погроза прозвучала рівним низьким голосом. І від того — ще виразніше.

Він не може мені завадити. Я повинна вивчити мову.

— Це я не раджу тобі, — мій голос став неприродно низьким. Глухим. Наче належав не мені.

Емоції сплелися з магією. Розум затягнуло густим туманом. Залишилася лише одна думка — пульсуюча, нав’язлива:

Я занадто близько до цілі, щоб зараз зупинитися.

Магія відреагувала раніше, ніж я встигла усвідомити це. Вона різко скипіла в жилах — і вирвалася назовні.

Повітря в кімнаті здригнулося.

Очі Селхарона розширилися. У них майнула суміш здивування й тривоги.

Тепер ти зрозумів?

Я зробила крок уперед. Потім ще один. Повільно. Невідворотно.

Підняла руку, спрямовуючи силу просто в його бік — і на мить перестала впізнавати себе.

Шкіра пульсувала смарагдовими тріщинами. Вони розходилися по ній, мов тонкі розломи у камені. Магія просочувалася назовні, наповнюючи повітря густим мерехтінням.

Це мене збентежило.

Що відбувається?..

— Леді Сеймарін! — його голос прорізав гул. — Припиніть! Ви шкодите самій собі. Зупиніться!

Він намагався прорватися крізь вихор енергії, що вже вирувала довкола мене, рвалася, билася об стіни.

Я спершу його не чула.

Стояла, дивлячись на власну руку, наче вона належала комусь іншому.

І тільки коли біль ударив — раптово, нещадно — я повернулася до реальності.

Магія більше не слухалася. Вона роздирала зсередини, хотіла вирватися, розірвати тіло на шматки. Те саме тепло, яке ще мить тому здавалося силою, тепер палало, як отрута.

Мене скрутило. Я впала на підлогу. Повітря довкола стиснулося, стало щільним, важким — і в наступну мить різко вибухнуло, відкинувши Селхарона до стіни.

Глухий удар. Камінь здригнувся. Усе стихло.

Я важко дихала. Кожен вдих обпікав легені.

Тіло пульсувало болем. По шкірі ще тремтіли тонкі смарагдові прожилки — слабші, майже непомітні. Але цього разу вони не зникли повністю.

Селхарон наблизився не відразу. Обережно. Наче підходив до пораненого звіра, який ще може вжалити.

Він подав мені руку.

Я на мить вагалася — але прийняла її. Його пальці були теплими й міцними. Він допоміг мені підвестися, підтримуючи трохи довше, ніж вимагала проста ввічливість.

— Ми вирушаємо сьогодні, — сказав він спокійно без гніву й без тиску, просто поставив крапку.

Я мовчала.

Мені нічого було заперечити. Моя власна магія щойно ледь не знищила мене — і все довкола. І я відчувала: далі буде тільки гірше.

Цю проблему більше не можна ігнорувати. Тимчасові рішення не спрацювали. Те, що я намагалася прийняти себе лише як Сеймарін, відкинувши Аміру, — не врятувало, навпаки розірвало мене ще сильніше.

Це не вихід.

Селхарон підвів мене до ліжка й обережно посадив. Рухи його були стримані, але в них не було холодної формальності.

— Я віддам необхідні розпорядження, і ми негайно повертаємося, — він на мить замовк, зважуючи щось у думках. — Наказати прислати вам покоївку, щоб допомогла зі зборами?

Я підвела на нього погляд.

Турбота? Чи розрахунок — щоб я не впала дорогою?

Зараз не час розбиратися.

— Не потрібно, — відповіла я хрипко.