27.2

Я вийшла зі святилища рівною ходою, хоч тіло ледь слухалося. Дрібний озноб пробігав спиною. Повіки важчали з кожним кроком.

Руни не піддаються. Вони не приймають мене. Та як їм мене приймати, якщо я сама не певна, хто я?

Магія під шкірою нервово заворушилася, відгукуючись на думки. Тепла хвиля піднялася від грудей до горла.

Ні. Я різко відсікла ці роздуми, згадавши, що сталося в бібліотеці магів. Ту мить, коли сила вислизнула з-під контролю і ледве не розірвала мене.

Не можна знову дивитися в ту безодню. Інакше я не лише не опаную рунну мову — я знищу себе.

Коли я відчинила двері своєї кімнати, думала тільки про одне — впасти на ліжко й не рухатися. Але темний силует біля вікна змусив мене завмерти.

Звісно. Селхарон. Яка приємність. Саме його повчань мені зараз бракувало для повного щастя.

— Як проходить навчання? — одразу запитав він.

Його голос був спокійний. Надто спокійний.

— Добре. Виснажливо, — коротко відповіла я, сідаючи на край ліжка. — Тому, якщо плануєш читати мені нотації — залиш це на завтра. Коли я матиму сили гідно їх вислухати.

Він не відповів одразу. Кілька довгих митей просто дивився. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, зупинився на руках. На ледь помітному тремтінні пальців, яке я не встигла приховати.

— Чому навчання відбувається вночі? — нарешті мовив він. — Денне світло для вас скасували?

Я ледь фиркнула.

— Саме вночі руни легше відгукуються. Це не спроба створити загадкову атмосферу.

— Нічні заняття виснажують вас, — рівно перебив він. — Учора ви повернулися на світанку. Сьогодні раніше, але в гіршому стані.

Я різко підвела погляд.

— Я втомлена. Це називається навчання. Усі від нього стомлюються.

— Ви не всі, — тихо нагадав він.

Я стиснула щелепу.

— Тоді тим більше повинна витримати.

Його погляд потемнів.

— Якщо так триватиме й далі, це стане загрозою вашому здоров’ю. І я буду змушений повернути вас у землі драконів.

Як тонко. Турбота перейшла на новий рівень? Раніше примус, тепер — погрози. Що далі?

— Ось ми й дісталися суті, — втомлено посміхнулася я. — Ти просто шукаєш привід усе припинити.

— Я шукаю спосіб не дозволити вам знищити себе, — спокійно відповів він.

Він говорив без підвищення тону, без емоційної хвилі і саме це дратувало найбільше.

— Я не знищую себе, — відрізала я. — Я вчуся.

— Ви згоряєте.

Це прозвучало тихо. Майже нейтрально. Але точно. Я відчула, як у грудях щось болісно стиснулося.

— Не перебільшуй.

— Я не перебільшую, — він зробив крок ближче. — Ваша магія нестабільна. Ви виснажені,  майже не спите, повертаєтеся з занять із таким виразом, ніби щойно пройшли крізь вогонь.

Його погляд на мить затримався на моєму зап’ястку. Я машинально сховала руку. Занадто пізно.

— Це тимчасово, — холодніше мовила я. — Я впораюся.

Він мовчав. Його проникливість завжди була нестерпною.

— Можливо, — нарешті сказав він тихо. — Але питання — якою ціною.

Я не відповіла, бо не могла, адже знала відповідь занадто чітко.

— Відпочиньте, — додав він після паузи. — Сьогодні я не сперечатимусь.

Я підвела на нього погляд.

— Яка щедрість.

Ледь помітна тінь усмішки ковзнула його обличчям.

— Не випробовуйте мою терплячість.

Він розвернувся до дверей, але зупинився на мить.

— Якщо руни вимагають від вас більше, ніж ви можете дати… вони не варті цього.

І вийшов. Двері зачинилися тихо.

Я залишилася сама. І нарешті дозволила плечам опуститися. Він бачить більше, ніж говорить.

Я лягла на ліжко, дивлячись у темну стелю. Якщо руни вимагають більше, ніж я можу дати… А якщо справа не в тому, скільки я даю — а в тому, ким саме я це даю?

Мені потрібно обрати, ким я є. Терміново.

Інакше я й далі розриватимуся між двома версіями себе — і жодна з них не буде справжньою. І я не тільки не вивчу руни, моя власна магія знищить мене.

Але як це зробити?

Майже увесь час до наступного вечора я провела в роздумах. І єдиний висновок, до якого змогла дійти — мені потрібно повернути втрачені спогади, щоб відновити самосприйняття й нарешті стати цілісною. Матінка б точно зраділа, почувши це.

Та легше сказати, ніж зробити.

Я вже стільки методів випробувала — і все марно. Я вже змирилася з тим, що мені не вдасться їх повернути. Та тепер це не просто вибір. Я мушу це зробити.

Лише так я зможу зібрати себе в одне ціле. Лише так руни перестануть відштовхувати мене. Лише так моя магія перестане рватися в різні боки.

Та демон забирай… Я навіть гадки не мала, як це зробити — ще й до вечора. А він наближався невблаганно швидко.

І ось я знову крокувала до святилища друїдів — рівно, з прямою спиною, з виразом обличчя, який давно став моєю маскою. Без жодного плану. Проте з чітким усвідомленням: я не маю права на помилку, сумнів чи вагання.

Друїди зустріли мене так само, як і вчора. Без привітання. Без зайвих слів.

Святилище дихало мудрістю і тишею. Колони з рунами ледь жевріли в напівтемряві.

— Почнемо, — коротко мовив один зі старших.

І знову — усе по колу. Тиша. Дихання. Ритм.

Я заплющила очі. Вловити. Не нав’язати. Не зламати. Відкинути думки. Можливо, якщо просто не думати, руни відкриються?

Світлячки спалахнули швидше, ніж учора. Я відчула їх майже одразу — тонкі ноти, вплетені в камінь. Я вже знала, що робити. Але далі — глуха стіна.

Частина рун звучала чисто. Впевнено. Інші — відсувалися. Стискалися. Наче не визнавали. Не бажали поєднуватися у мелодію.

Я намагалася не думати. Не аналізувати. Та сумніви все одно просочувалися.

Хто зараз стоїть тут? Я — справжня? Чи та, ким мене бачать? Та й хто я насправді? Нова спроба — і ті самі сумніви.

Магія нервово сіпнулася під шкірою. Ритм збився. Символи на колоні переді мною розпливлися, ніби дивилася на них крізь воду. Один із них раптом спалахнув різким жаром — і я відчула пекучий біль у грудях.