27.1 Навчання у друїдів

Я нетерпляче стояла перед дверима бібліотеки, переступаючи з ноги на ногу. Ніяк не могла втихомирити свою радість. У такому збудженому вигляді краще не показуватися. Але емоції усе ніяк не вгамовувалися.

Зараз нарешті почну вивчати рунну мову друїдів! Невже цей момент таки настав?

Я спробувала заспокоїтися. Жодних зайвих думок чи бурхливих емоцій. Я маю бути зразковою ученицею: внутрішній спокій, рівновага та зосередженість на цілі.

Щойно я хоч трохи вгамувала бурю в собі — зайшла всередину.

Мене помітив один із архіваріусів у сірій мантії — він саме ставив книгу на полицю поруч. Кожен його жест був стриманим, відстороненим; погляд — спокійний, рівний, без жодної зайвої емоції.

— Леді Сеймарін, прошу, йдіть за мною, — коротким жестом запросив він і рушив у глиб бібліотеки, петляючи між стелажами.

Усе довкола дихало мудрістю, знаннями та спокоєм. Легкий аромат старого пергаменту переплітався з ледь вловимим запахом сушених трав і паленого воску.

Ми пройшли всю бібліотеку друїдів — аж до протилежного краю. Архіваріус вказав мені на невеличкі дерев’яні двері, розписані рунами по контуру.

— Я не в бібліотеці навчатимуся? — не стримала свого здивування.

Та архіваріус, коротко вклонившись, уже зник за черговим стелажем, повернувшись до своїх справ.

Чому до мене тут таке ставлення? Чи це в народу друїдів така манера спілкування? Або ж усе це — частина створення таємничої атмосфери?

Я відмахнулася від цих думок і доторкнулася до дверей. Тілом одразу прокотилася хвиля жару. Пальці легенько закололо. Я натиснула сильніше — і щойно двері прочинилися, усе минуло.

Це було якесь охоронне заклинання чи ще одна перевірка?

Ще мить постоявши в нерішучості, я ступила всередину. Тут на мене вже чекали кілька друїдів. Вони тихо перемовлялися між собою.

Я ступила на кам’яну підлогу — і нею відразу прокотилася тьмяна, ледь помітна хвиля сяйва від мого дотику. Я заворожено простежила за нею.

Мій погляд повільно піднявся від підлоги до стін — і я мимоволі затамувала подих.

Це була не просто кімната. Це було святилище.

Кам’яні стіни ніби проросли живим корінням. Масивні стовбури, вплетені у камінь, здіймалися вгору, розгалужуючись під самою стелею. Їхні вузлуваті гілки обіймали високі стрільчасті вікна, крізь які лилося прохолодне місячне світло. Воно спадало довгими сріблястими смугами, змішуючись із теплим тремтінням численних свічок.

Посередині стіни височіло величезне древо — вирізьблене або, можливо, вирощене просто з каменю. Його стовбур складався з переплетених рунних ліній, що піднімалися вгору, розгалужуючись у світлі гілки. У самому центрі, там, де серце дерева, м’яко сяяв знак — теплим золотавим світлом, ніби воно дихало.

Руни вкривали не лише стіни. Вони спускалися по колонах, звивалися разом із лозами плюща, світилися між тріщинами каменю. Здавалося, сам простір тут написаний мовою, яку я лише починала розуміти.

Попід стінами стояли полиці з книгами та сувоями. Дерево, шкіра, пергамент — усе мало свій запах: терпкий, глибокий, давній. Поряд із ними — невеликі столи з розгорнутими фоліантами, чорнильницями й тонкими різцями для різьблення знаків. Біля підніжжя колон тліли свічки, а між камінням проростав мох і дрібні папороті, ніби ліс поволі повертав собі це місце.

Та найбільше мене притягнула підлога.

Темний камінь у центрі був відполірований до блиску, і на ньому сяяв складний символ правильної, вивіреної форми. Кола вписувалися одне в одне, перетиналися витонченими лініями, а в самому серці знака — переплетений вузол, замкнений і водночас відкритий. Лінії світилися м’яким золотавим світлом, яке пульсувало ледь помітно, ніби відгукуючись на кожен рух.

Коли я ступила вперед, сяйво під моєю ногою розійшлося тонкою хвилею по всьому колу. Не гучно. Не різко. А глибоким, внутрішнім відлунням — так, наче сама підлога запам’ятала мій крок.

Тут не було відчуття замкненості. Навпаки — простір здавався відкритим. Повітря вільно рухалося, колихаючи полум’я свічок і легке листя, що звисало зі стін. Камінь, дерево, світло й руни злилися в єдине ціле.

Це було не приміщення для навчання. Це було місце, де знання жило.

Друїди, щойно я увійшла, зосередили на мені погляди. Я ж не могла відразу відірватися від споглядання цієї захопливої картини.

— Леді Сеймарін, — звернувся один із них. — Ви опинилися у святилищі нашого народу. Не багатьом було дароване благословення ступати сюди.

— І ви перша не з нашого роду, — додав інший.

Без злоби чи зверхності — холодно, як констатація факту.

— Я вдячна за вияв такої честі, — стримано відповіла я.

— Руни не терплять поверховості. Їх вивчення буде непростим. І чи стане воно успішним — залежатиме лише від вас, — продовжив друїд. — Від вашої здатності чути їх і відкриватися їхній силі.

— Найголовніше — бути чесною із самою собою, — додав третій. — Без цього рунна мова не дозволить вам доторкнутися до власної сили.

— Або й зовсім знищить вас, якщо спробуєте змусити її підкоритися силою, — знову озвався перший.

Вони говорили, доповнюючи думки один одного. І мушу визнати — це справляло неабиякий ефект. Атмосфера ставала ще більш таємничою і навіть трохи зловісною.

— Я це усвідомлюю, — мовила рівно. — І готова.

Я глибоко вдихнула, вирівнюючи подих.

— Чи ви дійсно готові — скажуть самі руни. Ви можете обманути нас. Але не їх. І не саму себе, — додав тихіше.

Та годі вже мене залякувати. Це починає набридати.

— То нехай тоді руни говорять, — спокійно відповіла я.

— Гаразд, — нарешті погодилися вони. — Та це буде не просто. У гаю зі згаслою руною ви вже мали це зрозуміти. Там ви лише намагалися почути її. А тут потрібно буде доторкнутися до самої суті. І руна буде не одна.

— Якщо ви пройшли випробування, то вже зрозуміли, як потрібно діяти.

Спиною пробіг холод. У гаю я ледве впоралася, а якщо тут буде ще складніше...