26.2

Я стояла нерухомо. Слухати. Тишу? Камінь? Саму себе?

Минуло кілька довгих секунд. Ніч не змінилася. Руна — теж.

Я обережно перевела погляд на Асфера.

— І… що саме я маю почути? — запитала я, намагаючись, щоб це прозвучало спокійно, а не розгублено.

Він не одразу відповів.

— Те, що є, — мовив нарешті.

Я ледь стримала зітхання.

— Це дуже вичерпно.

Його губи ледь ворухнулися — чи то тінь посмішки, чи просто гра світла.

— Ви звикли брати, впливати, змінювати. — Його голос був рівний. — Тут це не спрацює. Щоб освоїти рунну мову, потрібно вміти слухати.

Я знову глянула на камінь.

— То що я маю робити?

— Нічого.

Я повернула голову різкіше, ніж планувала.

— Нічого?

— Не вливати силу. Не тягнути її до себе. Не намагатися запалити знак. Якщо спробуєте натиснути — руна розсиплеться. Або відштовхне вас.

Відштовхне?..

Я знову подивилася на темну тріщину. Вона не виглядала небезпечною. Вона взагалі ніяк не виглядала. Просто борозни на старому камені.

— Ваше завдання — не запалити її, — продовжив Асфер. — А налаштуватися.

— На камінь?

— На ритм.

Я мовчала.

— У кожного знаку є свій плин, — сказав друїд. — Він повільніший за серцебиття. Глибший за людський подих. Якщо ваш внутрішній рух не співпаде з ним — ви нічого не почуєте.

Холод повільно розлився під ребрами.

— А якщо я не відчую нічого? — запитала тихіше.

— Тоді ви не готові, і руни вас не приймуть.

Прямо і без пом’якшення.

Я стиснула пальці, стримуючи імпульс скористатися силою — перевірити, спробувати хоч щось зробити. Це було б простіше, звичніше і швидше — часу обмаль. Я не можу дарма гаяти його на безглузду медитацію.

— Ви могли б пояснити точніше, — сказала я. — Хоча б напрям.

Асфер похитав головою.

— Якщо я поясню — ви повторите мої слова, а не почуєте знак. Руни не відкриваються тому, хто шукає інструкцію. Лише тому, хто здатен зупинитися. Метушня тут ворог.

Його погляд затримався на мені.

— Якщо хочете вивчити мову, леді Сеймарін, вам доведеться навчитися мовчати.

Він замовк. Отже більше підказок не буде.

Я обернулася до каменів, ще мить стояла, розгублено дивлячись на коло, як на ворога, якого мушу здолати.

Я глибоко вдихнула, заспокоюючи емоції. Не ворога. Незнайомця, з яким маю потоваришувати.

Зручно вмостилася перед святинею.

Не торкатися, не тиснути магією, ніяк не впливати. То що ж тоді я маю робити? Як я маю щось почути? І взагалі що почути?

Я зробила ще кілька глибоких вдихів, вирівнюючи ритм серцебиття. Прикрила очі й прислухалася до тиші, до ночі, що повільно дихала навколо.

Але це була зовсім не тиша... Ліс вирував життям. Вітер час від часу колихав листя, нічні комахи співали свої серенади, звідусіль чулося шарудіння і незрозумілі шурхоти. І на додачу ще голосніше роїлися мої думки в голові:

А що, як я не впораюся? Провалю випробування й мене відмовляться навчати? Я підведу рідних, не зможу закрити арку... Це єдиний шанс...

Я стиснула долоні в кулаки до хрускоту, намагаючись відігнати все зайве.

І як я у цьому шумі зможу «почути руну»?! Хай би що це означало.

Як же мені кортіло потягнутися за потоками магії цієї святині, торкнутися їх, відчути. Моя власна енергія нетерпляче ковзала під шкірою.

А якщо не торкатися самої руни, а тільки простору довкола? Тільки щоб зрозуміти, куди рухатися. Не більше. Це було так спокусливо, бо звично й зрозуміло для мене...

Ні.

Різко зупинила себе. Не можна. Цього разу я повинна діяти інакше. Не звичним способом, а віднайти новий. Хай би як це не було складно. Тільки пробуючи щось нове і зовсім не звичне для нас, ми розвиваємося. Саме це я і повинна зараз зробити.

Постарайся. Ти зможеш. Я сильніше стиснула повіки. Тиша ніколи не буває абсолютною. Треба сприймати це як ритм самої природи. Усе має свій ритм, і ця клята руна також.

Потрібно тільки відгородитися. Глибокий вдих, видих. Мої думки поволі почали впорядковуватися, а довколишні звуки стали ненав'язливим фоном. Так краще.

Я почала пильніше вслухатися, у спробі відчути щось глибше, щось, що я не вловлювала до цього моменту.

Потроху моє серцебиття сповільнювалося, напруга стихала, тривожні думки влягалися в закутках свідомості. Не зникли повністю, але припинили заважати.

Мені здалося, що десь, ніби глибоко усередині, на самому краю думок, задзвеніла музика. Як коли ти починаєш поринати в сон і тільки-тільки починаєш вловлювати сновидіння, ще не зовсім заснувши, балансуючи на межі реальності та свідомості.

— Досить, — грубим голосом мене різко вирвало з трансу.

Я відкрила очі й закліпала, озираючись довкола. Що трапилося?

— Досить, — рівним тоном повторив Асфер, — руни вас не приймають.

— У мене майже вийшло, — відповіла, нахмурившись, — я вже майже відчула…

— Що саме? — примружившись, запитав він у мене.

Я замислилася, нахмурившись.

Як це описати?

Спробувала відновити те відчуття в пам'яті, але воно розтануло, залишивши по собі лише примарний слід.

— Я не знаю, як це описати, — похмуро відповіла, — я не встигла чітко відчути. Тільки почала наближатися до нього, як ви мене збили.

— Не варто звинувачувати інших у власній невдачі, — холодно сказав Асфер. — Я виконав умову договору — надав можливість, але руни вас не прийняли. Ви не зможете вивчити рунну мову друїдів.

Не зможу вивчити…

Ці слова прозвучали як вирок. Усередині мене щось обірвалося.

Цього не може бути… Це не правда… Я не впоралася?

Я скочила на ноги й стала навпроти Асфера, люто дивлячись на нього.

Розпач та відчай почали змінюватися небезпечнішими емоціями: роздратування в мені закипало, злість піднімалася з глибин, затоплюючи розум.

Усі сподівання, покладені на мене, усі труднощі, через які мені довелося пройти, щоб дійти аж до цього моменту. І все це було дарма? Коли я стою всього за один крок?