26.1 Випробування тишею

Я прокинулася ще до світанку. Сон не тримав. Наче перед магічним випробуванням хтось узагалі може спокійно спати.

Години повільно змінювали одна одну. Я міряла кімнату кроками, підлаштовуючись під рівне цокання годинника. Коло за колом. Думка за думкою.

Ще трохи — і я залишу в цій кімнаті борозну. Принаймні щось після себе.

Нерви були натягнуті до межі. Одне необережне слово — і я зірвуся.

Асфер сказав, що підготовка почнеться сьогодні. То чому за мною досі не надіслали?

Коли у двері тихо постукали, я різко зупинилася.

— Увійдіть, — пролунало надто швидко. Надто нетерпляче.

Бездоганна витримка майбутньої учениці рун. Вражаючий початок.

Та замість посланця на порозі з’явився Селхарон. Я одразу спохмурніла.

— Як ваше самопочуття? — спитав він першим.

— Зараз я не в настрої для світських розмов, — відповіла різкіше, ніж планувала. — Ти знаєш, що я цього не терплю. Переходь до суті.

— Це не формальність, — стримано мовив він. — Я цікавлюся вашим станом, виконуючи свої прямі обов’язки. Не більше й не менше.

Мені це не сподобалося.

— Я чудово відпочила. Бадьора і сповнена сил. Повітря замку друїдів, як виявилося, надзвичайно цілюще, — сарказм прорізався сам собою.

Він нахмурився.

— Вивчення рунної мови, зі слів Асфера, — небезпечне навіть за повної стабільності. А елементалі розгледіли у вас… певну проблему.

Він не зводив із мене погляду. Я вдала легковажність.

— Ти перебільшуєш. Асфер просто не хоче відкривати знання комусь не зі свого народу. Шукає привід відмовити або принаймні залякати.

Він не заперечив. Але й не погодився. Треба було тиснути далі.

— А те, що розгледіли елементалі, — несуттєве. Мені потрібно лише розібратися із самосприйняттям. Дрібниця. Звичайна справа перед сніданком. Тож не драматизуй.

Я недбало відкинула пасмо волосся й підійшла до дзеркала, поправляючи зачіску — ніби розмова не варта уваги.

Його погляд я відчувала буквально шкірою.

— Я дещо інакше запам’ятав слова леді Лорелеї, — тихо мовив він. — Особливо частину про можливе знищення власною ж магією.

Я коротко всміхнулася.

— Елементалі люблять говорити загадками. І перебільшувати — для ефекту.

— Леді Сеймарін, — його голос став твердішим, — ваша вистава не має успіху.

Мої пальці на мить завмерли.

— Я бачу, як тремтять ваші руки. Як ви ховаєте це, зайнявши їх. Як сіпнулися кутики губ при згадці попередження. І як ви уникаєте мого погляду довше кількох секунд.

Я повільно вдихнула. Відклала маску. Що ж. Не така вже я й добра акторка. Повернулася до нього вже без усмішки.

— Я пройду випробування, — сказала рівно. — І вивчу рунну мову друїдів.

— Якщо це хоч якось загрожуватиме вашому життю, я негайно поверну вас до земель драконів. Навіть проти вашої волі.

Як це зворушливо — турбота у формі примусу.

Він підійшов надто близько. Порушив межу формальності. Я не відступила.

— Ти мій радник, Селхароне, — наголосила я.

— Я присягнув лорду Калдену. Не вам, — відповів він спокійно. — Ви його пара. Якщо помрете ви — помре і він. Тому якщо я відчую хоча б натяк на загрозу — я це припиню. І ви не зможете мені перешкодити.

Його сила тиснула. Але я більше не була тією, ким була раніше.

— Ми ще побачимо, хто кого змусить відступити, — я зробила півкроку вперед. — Не забувай, з ким говориш.

Між нами спалахнула напруга — тиха, але небезпечна. Я першою знизила голос.

— Але я не хочу, щоб до цього дійшло.

Він дивився ще кілька довгих секунд. Потім відступив.

— Я теж, — мовив уже біля дверей. — Але в разі потреби — не вагатимуся. Я попередив.

Двері зачинилися тихо, і години знову потягнулися нудно довго.

Підвечір, коли я вже майже перестала чекати звістки, у двері знову постукали.

Знову Селхарон зі своїми «попередженнями»? Чи, може, приємніший візит — вечеря?

Та за дверима стояв мовчазний друїд поважного віку.

— На вас чекають, — сказав він коротко й одразу рушив коридором.

Я поспіхом пішла слідом.

Випробування? Зараз?

Я кинула погляд у вікно. Сутінки вже поволі спадали на землю.

Принаймні не доведеться провести в тривозі ще одну ніч. Після випробування я зможу виспатися. Або ж ні.

Я тихо зітхнула.

Невиправний «оптиміст». Хіба ж може щось у такої, як я, не скластися?

Я намагалася підбадьорити себе, поки ми мовчки йшли незнайомими коридорами. Та сарказм уперто переважав над обережною надією.

Нарешті друїд зупинився перед масивними дерев’яними дверима.

— Сюди, — короткий жест.

І він пішов, залишивши мене саму.

Я глянула на двері.

Так, а пояснення? Чи це вже частина випробування?

Кілька секунд я просто стояла, прислухаючись до тиші по той бік. Потім усе ж поклала долоню на холодну ручку й відчинила.

За дверима на мене чекав Асфер. Сам.

Світло кількох ламп кидало довгі тіні на кам’яну підлогу. Він стояв спокійно, ніби знав, що я вагатимуся рівно стільки, скільки потрібно.

— Ви прийшли, — мовив він рівно.

— Ви ж чекали, — відповіла я обережно.

Його погляд ковзнув по мені, затримався на обличчі.

— Сила не дається тому, хто прагне її взяти, — сказав він замість привітання. — Вона дозволяє тільки доторкнутися до себе. На певний час.

Я мовчала.

— У природі немає надлишку, — продовжив Асфер. — Є лише потік. Баланс. Якщо одна частина забирає більше, ніж здатна втримати, — вона руйнується. А з нею руйнується й те, що поряд.

Його слова лягали важко.

— Ви говорите про ціну, — тихо сказала я.

— Я говорю про наслідки.

Я не могла зрозуміти: це вже випробування? Чи лише пролог до нього?

Асфер зробив крок убік.

— Ваше завдання просте за формою й складне за суттю, леді Сеймарін. Ви маєте почути руну.

Почути?

— Не використовуючи власної магії.

Мить тиші.

Та я власної магії до пуття вже не чую. А тут друїдська руна!..