25 Вимога

Я більше не хотіла залишатися серед магів. Не хотіла витрачати час, якого, вочевидь, у мене залишилося навіть менше, ніж я припускала.

Щойно Селхарон завершив справи з угодами, ми вирушили негайно. Свій поспіх я пояснила небажанням надовго лишатися поза землями драконів. Він прийняв це без заперечень.

Та чи повірив?

Останнім часом його увага до мене стала надто пильною. Я не раз ловила на собі його затримані погляди — мовчазні, уважні, такі, що намагалися скласти докупи невидимі фрагменти. І дивно — він майже перестав дорікати мені за порушення протоколів. Не повчав. Не бурчав. Наче затаївся.

Спостерігав.

Я ж робила все, щоб виглядати звично. Не залишити йому жодного приводу засумніватися в моїх словах, що зі мною все гаразд.

Дорога до земель друїдів минула швидко й без пригод. Невже навіть таке можливо?

Від кордону до головного палацу ми знову летіли — і знову проігнорували супровід та церемоніальну подорож кіньми, передбачену протоколом.

Чи варто казати, що раптова поява драконів на чолі зі мною справила на друїдів не менше враження, ніж нещодавно на магів. Подив. Напруження. Трохи страху.

До цього я вже звикла.

Магія після спалаху в архіві більше не зривалася з повідка. Вона текла рівно, слухняно, майже надто слухняно. Але я не дозволяла собі розслабитися. Можливо, я й справді накручувала себе. Можливо, то був випадковий збій.

Але якщо чесно — мене це налякало. Я чекала нового удару. Чергового розриву. Помилки. Катастрофи. Та нічого не сталося. І це мовчання було ще гіршим. Хоч як би це суперечливо не звучало.

Та сподівалася, що я все ж зможу завершити справи в Андалі спокійно. Поки що головне — не дозволити нікому побачити ці тріщини. А вже у землях драконів — розібратися з тим, що починає тріщати всередині мене.

Формальності з вітанням нашої делегації тривали недовго.

Нас провели до відведених покоїв, але відпочинок був радше умовністю, ніж потребою. Дорога не виснажила мене настільки, щоб шукати тиші чи сну. Навпаки — нерухомість лише давала простір думкам, яким я не хотіла дозволяти розростатися.

Я змінила дорожній одяг на стриманіший, відповідний до аудієнції. Жодних надмірних прикрас — лише символ влади — знак кронпринцеси народу драконів. Достатньо, щоб нагадати, ким я є. І з ким доведеться вести цю розмову на рівних.

За нами прийшли швидко.

Це означало одне: повелитель друїдів не має наміру відкладати зустріч.

Коридори палацу були світлішими, ніж у магів, живішими. Тут не відчувалося застиглої століттями сили — магія текла м’яко, природно, мов соки в корінні древніх дерев. Вона огортала, а не тиснула.

Але сьогодні я не шукала втіхи в її спокої.

Перед масивними дверима з різьбленими знаками хранителів магії зцілення наш супровід зупинився.

— Повелитель чекає, — пролунало тихо.

Двері відчинилися без скрипу.

У глибині зали, серед світла й зеленого відблиску живої магії, нас уже очікував Асфер з роду хранителів магії зцілення Баєлар — повелитель друїдів.

Щойно ми ступили до зали, вісник голосно оголосив:

— Леді Сеймарін Дарксайд, кронпринцеса народу драконів, на чолі з делегацією.

Я ще не звикла до цих урочистих титулів. Вони завжди звучали так, ніби належали комусь іншому.

Асфер чекав нас у глибині зали. Нерухомий. Сухий, мов коріння, що проросло крізь скелю й навчилося жити без сонця. У його поставі не було демонстративної влади — лише тиха впевненість того, хто звик, що його слухають.

— Вітаю вас, Асфере, з роду хранителів магії зцілення Баєлар, — мовила я рівно, не схиляючи погляду.

— Ваш візит до нас і радісний, і тривожний водночас, — відповів він стримано.

У його голосі не було емоцій. Лише констатація.

Я ледь звела брову.

— Я виконала свою обіцянку. Магічний шторм більше не загрожує вашим землям.

— Саме тому я й кажу: радісний, — спокійно відказав він. — Але тривожний — бо жодна сила не діє без наслідків.

Він не уточнював. І не запитував.

— Тому я тут, — відповіла я, зберігаючи рівний тон. — Щоб отримати обіцяні знання, як оплату за виконану умову.

Ледь помітна тінь промайнула в його очах.

— І саме це викликає тривогу, леді Сеймарін.

Повисла пауза. Надто довга, щоб бути випадковою.

Він уважно вивчав мене — не обличчя, не поставу. Глибше. Наче слухав не слова, а ритм моєї сили.

Я витримала цей погляд. Не відвела очей.

— Рунна мова — це не просто знання, — промовив Асфер повільно. — Це не сувої, які можна вивчити й покласти назад на полицю. Вона вимагає злиття з власною енергією. З природою знаку. З тим, що лежить за межами звичних форм магії.

Він зробив крок уперед.

— Вона не пробачає сумнівів.

Його очі зупинилися на мені.

У цьому погляді не було страху за мене. Лише зваженість. Обрахунок ризиків. Він хотів бути певним. Не в моїй силі — у моїй стабільності. Йому потрібна була гарантія, що якщо щось піде не так, це не обернеться конфліктом між народами.

— Я усвідомлюю ризики, — відповіла я тихо, але твердо. — І приймаю їх.

Асфер не поспішав із відповіддю.

— Ви просите про те, що може обернутися проти вас, — тихо додав. — Проти нас усіх, якщо виявиться, що ви не готові. Ці знання дають велику силу. А сила завжди вимагає плати.

Я відчула, як Селхарон напружився поряд. Ледь помітно — змінився ритм його дихання, вага тіла змістилася вперед. Він не втручався.

Поки.

Але я знала: ще кілька слів у тому ж тоні — і він перерве цю розмову. Забере мене звідси, не зважаючи ні на угоди, ні на дипломатію. Доставить у палац драконів. Подалі від ризику. Ближче до контролю Калдена.

— Я не прошу, — відповіла я рівно. — Я прийшла по те, що було обіцяно.

Погляд Асфера ледь звузився.

— Слова — це одне. Усвідомлення — інше.

— Тоді скажіть прямо, повелителю друїдів, — я зробила крок уперед. — Ви сумніваєтесь у моїй силі? Чи в моїй стійкості?

У залі стало тихіше. Навіть магія, здавалося, завмерла, прислухаючись.