13.1 Випробування істинного спадкоємця

Ельфійське випробування почалося — і я швидко зрозуміла, що перевіряють тут не лише волю духів, а й, можливо, межі моїх нервів. Скоро з’ясую точно.

Обидва претенденти: Дарілей і Лефір рушили майже одночасно. Я піднялася в повітря, тримаючись достатньо високо, щоб не втручатися, і водночас досить близько, аби бачити кожен їхній рух.

Дорога була надто спокійною. Підозріло рівною. Жодних збоїв у магії, жодних слідів чужої присутності. Моє передчуття, зазвичай різке й настирливе, притихло — не зникло, а ніби відійшло вбік.

Можливо, цього разу я й справді перебільшую? Можливо, у мене вже розвинулася якась хронічна параноя? Думки, до яких я дійшла, мені зовсім не сподобалися.

Священний ліс прийняв претендентів без спротиву. Лефір увійшов першим. Дарілей спішився слідом — упевнено, так, ніби ліс не мав жодної причини йому відмовляти. Що ж, схоже, це буде просто прогулянкою.

І саме тоді я це відчула.

Ледь помітний зсув. Фальш у бездоганній тиші.

Запізно.

З-поміж каміння й коріння, біля самого кордону, вихопилися постаті з магічними артефактами. Чужа магія спалахнула різким полум’ям — спрямованим не на тіло, а на кров. На зв’язок із лісом.

Засідка. Біля священного кордону.

Я відчула майже полегшення — значить, я ще не з’їхала з глузду і моя інтуїція працює бездоганно. А разом із тим — тривогу. Те саме знайоме, гидке відчуття під шкірою: я ж знала. Прокляття.

От і воно. Священний ритуал, кажете. Без жодного втручання сторонніх. Звісно.

Я відчула ворогів ще до першого спалаху — агресивну, чужу магію, заточену не під тіло, а під саму суть.

Дарілей не встиг зробити й кроку, як удар прийшов збоку. Полум’я рвонуло вперед — брудне, перекручене, таке, що палить не шкіру, а право дихати.

— Ні.

Слово вирвалося в мене глухо, зло.

Він устиг відскочити. Ледь. Полум’я все ж лизнуло плече. Я бачила, як він перекочується, як вихоплює меч, як ухиляється в останню мить. Але я була ще надто далеко.

І от заради цього я сюди прийшла? Щоб просто дивитися, як упертий принц грається зі смертю в ім’я красивої легенди?

Це були ельфи. Свої. Вони знали, куди бити. І знали, як не зачепити захист лісу.

Холод прокотився хребтом.

Це не випробування. Це вирок, замаскований під волю предків. Прекрасно. Просто ідеально. 

Я нахилилася вперед, знижуючи політ.

Я ж обіцяла не втручатися, байдуже нагадала собі.

Проблема була в тому, що полум’я знову спалахнуло — надто близько від Дарілея. Надто яскраво. А щось усередині мене — старе, зле й надто живе — рвонулося назовні разом із магією.

Годі з мене підступів і змов. До демонів ці інтриги. У власних землях я ще з цим до кінця не розібралася, а вже й тут устигла вляпатися.

Нападники навіть не намагалися бути витонченими. Зате ефективно — нічого не скажеш. За це зірочка від мене, така палаюча, магічна. Зараз кожного нагороджу, а потім ще й зверху додам.

Я впала між ними, мов удар грому. Земля глухо здригнулася під ногами, магія заклубочилася навколо — щільна, зла, ледве стримувана.

Нападники відступили. На крок. Не більше.

— Зупинися! — різко кинув Дарілей, перехоплюючи мене.

Я вже тримала заклинання. Майже готове.

— Не втручайся.

Я повільно повернула до нього голову.

— Не втручатися? — перепитала я дуже спокійно. Небезпечно спокійно. — Ти серйозно зараз?

Я кивнула в бік нападників.

— Вони тут, щоб тебе вбити й назвати це «волею духів». Це вже сталося, якщо ти раптом не помітив. Чи ти справді настільки впертий, що вирішив героїчно померти за красиво оформлену брехню?

Він ще й усміхнувся.

Я тебе точно колись придушу, гад вухастий.

— Приємно бачити, що новий статус не забрав у тебе характер, — кинув він. — А то я вже хвилювався.

— Зарозумілий ідіот, — прошипіла я. — Тебе зараз підсмажать, а ти жартуєш.

— І все ж не втручайся, — серйозно сказав він. — Це моє випробування.

Звісно. Моє. Святе. Кров’ю написане.

Я згасила магію з таким зусиллям, ніби стискала в руках живий вогонь.

— Добре, — холодно сказала я й відійшла до дерева-хранителя. — Грайся. Я подивлюся. Але якщо тебе розмажуть по корінню — це буде повністю твоя заслуга.

Нападники, побачивши, що я не рухаюся, наважилися. Кинулися всі разом.

Метал задзвенів. Бій почався.

Я стояла, стискаючи кулаки, і рахувала удари. Його рухи. Його помилки.

Лівіше. Швидше. Та не так, прокляття. Вони швидкі. Він переоцінив себе.

Коли клинок пішов зверху, я вже знала.

Він не встигне.

— Дарілей! — вирвалося в мене, різко, без жодної іронії.

Магія знову збурилася. Ліс зашелестів тривожно.

— Не… смій… — хрипко видихнув він.

Я завмерла.

Ненавиджу тебе. Впертий зарозумілий принц!

Полум’я вибухнуло. Його збило з ніг. Він упав. Світ завмер.

— Досить! — крикнула я, роблячи крок уперед.

Ні. Ще ні, — майнула його думка — я відчула це, навіть не чуючи вимовлених уголос слів.

Він ударив знизу. Відчайдушно. Не за правилами.

Тіло впало.

Тиша.

Я була біля нього раніше, ніж усвідомила, що рухаюся.

— Ти ідіот, — сказала я тихо, дивлячись йому в очі. — Абсолютний. Впертий. Самозакоханий.

— Але живий, — прохрипів він.

На жаль, для тебе. Я власноруч тебе доб'ю зараз. Звісно, коли підлікую, бо ж лежачих не б'ють.

Я зцілювала мовчки. Різко. Без ніжностей. Зелене сяйво змикало рани, стишувало біль.

— Ще раз таке втнеш — і я порушу всі клятви, ритуали й прокляті правила, — прошипіла я. — І мені байдуже, хто ти й хто я.

Він кивнув.

О, невже нарешті дійшло? Хоча сумніваюся.

Закінчивши з ним, я пішла до одного з нападників, що ще дихав.

— Свідок, — сказала я сама собі, накладаючи бар’єр. — Бо без свідків ця історія знову стане «волею духів». А мені зайва морока не потрібна.

Коли я повернулася, він стояв, спираючись на меч.

— Добре хоч тепер не сперечаєшся, — буркнула я.