23 Аудієнція

Нарешті нас запросили до тронної зали.

Двері відчинилися безшумно — надто важкі, щоб рухатися так легко. Магія тут не просто служила — вона була невід'ємною частиною.

Зала виявилася високою, витягнутою вгору, ніби сама намагалася дотягнутися до неба. Стовпи вздовж стін мерехтіли вплетеними рунами, під склепінням повільно оберталися кристали світла, відкидаючи холодні відблиски на полірований камінь під ногами. У повітрі — жодної хаотичної сили. Усе впорядковано. Стримано. Контрольовано.

На троні, в оточенні радників, сиділа жінка.

Це стало першим ударом по очікуваннях.

Жодної важкої мантії кольору льодяного полум’я, як у Німрена. Жодного демонстративного багатства. Ніякого вогню.

Вона була в темному сріблясто-сірому вбранні, яке більше нагадувало бойовий одяг, ніж церемоніальну мантію. Тканина щільно облягала плечі, спускалася прямими лініями, без зайвої пишноти. На грудях — вузький вертикальний знак, інкрустований блідими кристалами. Не прикраса. Печатка влади.

Її волосся — темне, майже чорне, з холодним сталевим відблиском — було зібране високо, відкриваючи чітку лінію шиї. Обличчя спокійне. Надто спокійне. Так дивляться не ті, хто мусить доводити силу. Так дивляться ті, хто її не приховує.

Очі — світлі, майже безбарвні. І в них не було стихії.

Була глибина.

Не вогонь, як у Німрена. Не буря. Не крижаний холод. Не порожнеча. Простір, у якому народжується магія.

Я відчула, як моя власна сила тихо ворухнулася. Обережно. Без звичного виклику.

Цікаво. Отже, маги обрали не полум’я. Вони обрали розум.

Я зупинилася на належній відстані. Делегація за моєю спиною мовчала — дисципліновано, без зайвих рухів.

Її погляд зупинився на мені. Без поспіху. Без емоцій. Оцінювала. Не як ворога. Не як союзника. Як змінну.

— Кронпринцеса Сеймарін Дарксайд, — промовила вона рівно, і її голос виявився глибшим, ніж я очікувала. Спокійним. Низьким. — Ви обрали… виразний спосіб прибуття.

У залі не ворухнувся ніхто. Навіть радники здавалися частиною архітектури.

Я ледь усміхнулася.

— Народ драконів рідко обирає непомітні рішення.

Її губи ледь-ледь торкнувся натяк на посмішку.

Ледь.

— Я — Верховна магістра Айлін Тар'Мейра, хранителька Печаті Вузлів, — сказала вона. — І я рада, що цього разу наші зустрічі не супроводжуються поваленням правителів.

О.

Отже, прямо. Без дипломатичних покривал.

Мені це навіть сподобалося.

Я витримала її погляд.

— Усе залежить від того, які рішення будуть прийняті сьогодні, магістра.

Тиша в залі стала щільнішою.

Я коротко вдихнула, готуючись до протистояння. Не силою. Не магією. Не зброєю. Словом. А воно інколи небезпечніше за все перелічене.

— Я прибула у володіння магів, щоб отримати обумовлену плату за приборкання шторму, — мовила рівно. — Я виконала свою частину угоди. Очікую, що Орден виконає свою.

Айлін не перебивала. Її світлі очі уважно вивчали мене — не з викликом, радше з інтересом.

— Ви справді впоралися зі штормом, — відповіла вона спокійно. — Але угоду укладали не зі мною. А з попереднім магістром.

— Угоду укладали не з Німреном як окремим магом, — я не дозволила голосу загостритися, — а з народом, голосом якого він тоді виступав.

— У договорі стоїть його печатка, — магістра ледь схилила голову. — І його ім’я.

Вона навмисно звужує рамку. Перевіряє, чи я зреагую емоційно.

Я не дала їй цього задоволення.

— Печатка магістра не є приватною власністю, — відгукнувся Селхарон, ступивши на півкроку вперед. Його голос був холодним, чітким, без жодного натиску. — Вона символізує інституцію. Якщо Орден визнає спадкоємність влади, він визнає і спадкоємність зобов’язань.

У кількох радників ледь помітно сіпнулися плечі.

Айлін перевела погляд на нього.

— Ви добре володієте формулюваннями, раднику.

— Я лише поважаю точність, магістро, — відповів Селхарон.

Вона знову подивилася на мене.

— Припустімо, ми визнаємо зобов’язання. Ви вимагаєте доступу до заборонених архівів Ордену. До знань, які приховані не просто так. Ви розумієте, що частина цих текстів стала причиною катастроф? Міста зникали з мап через надто амбітні досліди.

Її голос не підвищився. І саме це робило його небезпечним.

— Розумію, — відповіла я без паузи. — І саме тому прошу доступ, а не викрадення.

Ледь помітний рух у залі. Радники перезирнулися.

— Ви впевнені, що здатні відрізнити знання від спокуси? — тихо спитала вона.

От воно.

— Я — наполовину маг, — мовила спокійно. — І наполовину ельф у союзі із драконом. Я знаю, що таке сила. І знаю, чим закінчується безконтрольність.

Погляд Айлін загострився.

— Саме тому я й вагаюся, — сказала вона. — Ваша природа — це поєднання стихій, що рідко уживаються в межах однієї істоти.

Вона, ніби бачила мене наскрізь. І зараз її слова звучать для мене особливо тривожно.

— Моя природа — це моя відповідальність, — відрізала я м’яко. — Підкоривши шторм, який загрожував вашим землям, я не використала його силу задля своїх бажань. Я відновила баланс.

Кілька секунд вона мовчала.

— І все ж, — продовжила магістра, — заборонені архіви містять формули розлому, структури примусового переплетіння потоків, печаті виклику сутностей, які не мають імен. Ви просите ключі до дверей, які ми самі воліли б ніколи більше не відчиняти.

— Ми просимо не ключі, — тихо втрутився Селхарон, — а супровід. Контрольований доступ. Під наглядом ваших архіваріусів. З чітко визначеними межами.

Айлін уважно подивилася на нього.

— Ви вже продумали це?

— Ми не приходимо непідготовленими, — відповів він.

Я витримала її погляд.

— Магістро, ви мудрий стратег. Ви розумієте, що знання — це інструмент. Питання не в тому, існує воно чи ні. Питання в тому, хто і з якою метою його використає.