22 Володіння магів

Прекрасний діагноз — «магія, що тріщить по швах».
Спершу Лорелея зі своїми застереженнями. Тепер маг. До друїдів я, мабуть, вирушу вже з готовим вироком.

Через слова Ембермона я не одразу оцінила велич картини, що відкрилася переді мною.

Я вже збиралася ступити вперед, коли нарешті підняла погляд — і завмерла.

Брама.

Не просто арка з каменю. Давня. Виточена часом і самою магією. Жива.

Поруч з нею височіли два големи — велетні, витесані з гірського серця. Камінь на їхніх тілах був потрісканий, подекуди поріс мохом, але в грудях кожного сяяло блакитне ядро. Світло пульсувало повільно й рівно, наче спокійне серце, яке нікуди не поспішає. Очі також світилися — не вороже, просто… уважно.

Стежка за аркою губилася серед високих дерев, а далі, в золотавому серпанку, здіймалися гори. У повітрі стояла магія — впорядкована, стримана, чиста. Не вогонь. Не буря. Структура.

Я повільно видихнула.

— Скромненько, — пробурмотіла. — Просто пара кам’яних велетнів із серцями з енергії. Нічого надзвичайного.

Селхарон мовчав за спиною. Невже й у нього мову відібрало?

Я не заходила за браму. Стояла перед нею й розглядала деталі: рунні візерунки, що ледь помітно світилися на стовпах, кристали біля підніжжя, світло, що ковзало тріщинами каменю.

І на мить — лише на мить — мені здалося, що ритм сяйва в грудях голема відгукнувся в мені.

Пульс.

Нерівний.

Я різко відвела погляд, ніби мене застали на чомусь... прихованому, таємному, не призначеному для сторонніх.

Прекрасно. Тепер мені всюди вчуватимуться зловісні знаки й тріщини реальності. Дякую, Ембермоне, за нову форму параної.

Або ж це просто відгук крові. Я ж наполовину маг. До володінь ельфів я заходжу без жодного спротиву — можливо, і магічні землі так само впізнають своє? Хоча, зважаючи на те, що я тут із офіційним візитом, краще не перевіряти межі гостинності на міцність.

Цікавість — риса похвальна. Але не у моєму випадку. Особливо якщо хочу дожити до вечора.

Я розправила плечі.

— Гаразд, — тихо сказала сама собі. — Досить витріщатися. Ти делегат, а не захоплена провінціалка.

Та ще кілька секунд я все ж дозволила собі просто дивитися.

Але за мить помітила наближення вартового. Високий, у темно-синьому плащі з вишитими срібними рунами по краю. Крок рівний, погляд уважний. Не голем — жива людина. І, судячи з того, як повітря ледь вібрувало навколо нього, не з найслабших.

Я миттєво надала обличчю незворушного виразу.

— Я Сеймарін Дарксайд, кронпринцеса народу драконів, прибула з офіційним візитом на чолі делегації, — рівно представилася я.

Вартовий зупинився за кілька кроків, уважно оглянув і мене, і Селхарона з рештою.

— Вітаю у володіннях магів, леді Дарксайд, — промовив спокійно. — Я — вартовий Ардел Мальфар. Вам надано дозвіл увійти. Я супроводжуватиму вас до міста.

Він зробив ледь помітний жест у бік стайні, що виднілася неподалік за брамою.

І лише тоді помітив очевидне.

Його погляд ковзнув по нашій делегації. Затримався. Повернувся знову.

— Перепрошую… — обережно почав він. — А де ваші коні?

Я кліпнула.

— Коні?

— Землі магів великі, леді. Подорож верхи — найзручніший спосіб дістатися столиці.

Селхарон мовчав. Я майже фізично відчувала, як він стримує задоволення.

— Ми якось упоралися. Як бачите, — відповіла я з легкою усмішкою.

Погляд вартового став ще уважнішим.

— І як саме ви дісталися до брами?

О, це було занадто спокусливо.

Я ледь нахилила голову.

— Досить швидко.

І, не даючи йому часу на уточнення, дозволила магії розгорнутися.

Крила виросли за моєю спиною — темно-смарагдові, з тонкими лініями сили, що мерехтіли вздовж перетинок. Повітря навколо ледь здригнулося.

Позаду мене один за одним дракони скинули людські подоби. Луска спалахнула під сонцем, розправилися могутні крила.

Я кинула через плече:

— Не турбуйтеся, вартовий Арделе. Ми не заблукаємо.

І відштовхнулася від землі.

Повітря прийняло мене охоче. Дракони злетіли слідом — тінями, спалахами вогню й золотом луски. Унизу лишився спантеличений вартовий, що, здається, на мить забув про протокол.

Можливо, це було трохи… не за правилами.

Можливо, маги воліли б урочисту процесію, коней, прапори й повільний в’їзд під наглядом.

Але в мене надто мало часу, щоб розігрувати виставу.

Якщо моя магія й справді «тріщить по швах», то в мене немає розкоші діяти повільно.

Я піднялася вище, ловлячи потік повітря. Пояснення я завжди можу дати пізніше. Краще просити вибачення, ніж дозвіл.

Чим ближче ми підлітали до столиці магів, тим відчутнішою ставала тривога всередині. З володарями інших народів я вже мала «приємність» познайомитися. Знала, чого від них чекати. Знала, яку маску вдягнути.

Але маги…

Під час мого останнього візиту я стала причиною повалення їхнього правителя. Викрила його підступ проти всього континенту. Особисто. Публічно. Гучно.

Цікаво, вони вважають це подвигом чи досі стискають кулаки при згадці мого імені?

І хто тепер очолює їх? Який він? Обережний? Амбітний? Мстивий?

Я глибоко вдихнула.

Заспокойся. Це формальність. Забрати обумовлену плату, обговорити співпрацю. Суха дипломатія. Навіть якщо я їм не до вподоби, вони зобов’язані ввічливо усміхатися офіційному делегату драконів.

Усмішки, що не доходять до очей — нічого нового. Я вже навчилася їх розпізнавати.

Ми приземлилися просто на площі перед палацом.

Переполох був миттєвим.

Придворні розсипалися в різні боки, мов перелякані голуби. Вартові кинулися до нас, намагаючись оточити.

Хм. Кидатися на групу драконів? Сміливо. Або ж дуже самовпевнено.

Я дочекалася, поки мої супроводжуючі знову набудуть людської подоби. Луска зникла, крила склалися, лишився холодний блиск в очах.