21 Тривожне попередження

— Ми повертаємося. Негайно, — відрізав Селхарон.

Я навіть не поворухнулася. Схрестила руки на грудях і вперто лишилася стояти на місці.

— Ні, — твердо відповіла. — Я ще не зробила тут того, заради чого взагалі була організована ця подорож.

Але Селхарон не збирався відступати.

— Це не стосується земель драконів. У першу чергу мене хвилює їхнє благополуччя. — І додав після короткої паузи: — І вас воно мало б хвилювати так само.

— Я не збираюся обговорювати політичні мотиви, коли на кону безпека моїх рідних і друзів…

— Це не питання політики, — різкіше, ніж я очікувала, перебив він. — Це питання вашого життя. І, як наслідок, життя Калдена.

— Мені нічим не допоможе покірне сидіння у палаці драконів! — роздратовано вигукнула я. — А тут я принаймні можу щось зробити.

У Селхарона заграли жовна. Напруга між нами зростала з кожним кинутим словом.

— Ти сам чув Лорелею, — продовжила я з натиском. — Проблема в мені. І з цим ніхто не допоможе розібратися. Немає значення, де я буду — у замку, тут, в Андалі чи будь-де ще. Це мене не врятує.

— Якщо немає різниці, де перебувати, — холодно відповів він, — тоді вирушимо негайно у зворотну дорогу.

Його погляд буквально просвердлював мене.

Я нервово пройшлася кімнатою. Стіни раптом здалися ближчими, повітря — густим і задушливим.

— Ти мене зовсім не чуєш! — не стрималася я. — Те, що ти замкнеш мене у замку, нічого не вирішить. Тут я хоча б можу бути корисною — вивчу рунну мову друїдів, допоможу закрити портал. А якщо повернемося зараз — залишуся ні з чим.

Селхарон стиснув пальці в кулаки. Я бачила — він на межі. Але поступатися не збирався.

У мене лишився останній аргумент.

— Селхароне, — я підняла на нього погляд. Усередині щось клацнуло. — Я прийняла остаточне рішення. І ти підкоришся. Я — кронпринцеса драконів. Ти — радник.

У кімнаті повисла тиша.

Я не хотіла вдаватися до цього. Не хотіла вимовляти титул уголос. Щойно слова злетіли з губ, усередині щось здригнулося — ніби відлуння від власного голосу. Але я зосередилася лише на драконові.

Селхарон важко видихнув. Ледь стримуючись, рівно промовив:

— Корюся вашій волі.

І вийшов, більше нічого не сказавши.

Щойно двері за ним зачинилися, я безсило впала на ліжко. Ця розмова виявилася надто важкою для нас обох. Але інакше я не могла… Чи все ж могла?

Чи варто продовжувати подорож, коли відкрилася така небезпечна правда про мене? Можливо, невдовзі я помру… Може, краще повернутися до Калдена й провести цей час із ним?

Я різко сіла й ляснула себе долонями по щоках.

Що за думки? Я вибиралася й не з такого. А тут — усього лише внутрішній конфлікт. Якось упораюся. Потрібно йти до магів — вони ближче, закрити питання з платою. А тоді до друїдів — саме заради цього я тут.

Годі киснути, Аміро.

Аміро?

Отже, саме так я себе назвала? Аміра… чи Сеймарін? Хто я насправді?

Моя магія відгукнулася миттєво — збурилася всередині, ніби у відповідь на сумнів.

Тіло скрутило ломотою. Сила рвонула назовні безконтрольно. Я зажмурилася, згорнулася клубком, стискаючи зуби, доки змогла втиснути її назад, загнати всередину. Ще кілька митей лежала нерухомо, поки хвиля не стихла. Лише тоді повільно сіла.

Ось що викликає небезпечні прояви.

Я повільно вдихнула. Не поспішай. Не роби висновків.

Коли я сперечалася із Селхароном і вголос назвала свій титул… щось змінилося. Я відчула це — ледь помітне впорядкування. Наче всередині зійшлися лінії, що до того розходилися. Наче хтось на мить вирівняв перекошені ваги.

А тепер — лише ім’я. Одне слово. Сумнів. І у відповідь — буря.

Співпадіння?

Чи ні.

Можливо, справа не в сумнівах як таких. Можливо, у чомусь глибшому — у тому, як я себе називаю. Ким дозволяю собі бути. Що приймаю… а що відштовхую.

Лорелея сказала: нецілісна.

А якщо цілісність — це не вибір між Амірою й Сеймарін? А якщо це щось глибше? 

Тепер я втрачала контроль не лише відчуваючи сильні емоції, а й коли піддавалася сумнівам... Просто чудесно. Що далі? Заборона на сарказм?

Моя магія тихо ворушилася під шкірою, ніби прислухалася до кожної думки. Не спалахувала — просто чекала. Ніби рішення ще не прийняте. Ніби щось усередині теж спостерігає.

Я не знала, що саме щойно сталося. Не знала, чи це випадковість, чи перша підказка.

Але одне стало очевидним — проблема глибша, ніж я хотіла визнати.

І вона не зникне, якщо я просто забороню собі сумніватися.

Сидіння на місці нічого не дасть. Я підвелася, похитнувшись лише раз. Чудово.

Час рушати, поки мені не стало гірше. У мене ще надто багато незавершених справ.

Та й Калдена хотілося б уже побачити. Я сумувала за ним — більше, ніж дозволяла собі визнавати. Уявляю, що було б, якби він дізнався про мій теперішній стан. Замкнув би мене у замку й ні за що не випустив.

Добре, що Селхарон не має способу передати йому звістку на такій відстані. Коли повернуся — сама все розповім. Хоча підозрюю, легко мені тоді не відбутися.

Я посміхнулася власним думкам і взялася до справи.

Зібравшись, кілька разів бризнула в обличчя холодною водою. Жодної слабкості. Я не дозволю їй проявитися — ні в жесті, ні в погляді, ні в тремтінні пальців.

Селхарон із моїм супроводом уже чекали ззовні разом із Лорелеєю.

Вона тепло всміхнулася.

— Ти впораєшся, — промовила замість прощання.

І знову — жодної конкретики. Елементаль у всій своїй красі — загадкова, мовчазна, без зайвих пояснень. Та я відчула її віру в мене. І це дивним чином додало рішучості.

Так. Я впораюся. Хіба може бути інакше?

Попрощавшись, ми вирушили. Точніше — злетіли. Я розгорнула магічні крила, решта здійнялися в небо у подобі драконів. Так швидше й безпечніше. І байдуже, що це перелякає випадкових подорожніх.

У цих землях дракони довгий час жили лише в казках та легендах. Ефектна поява нам забезпечена.

Втім, це зараз найменша з наших проблем.