20 Майже відповіді

Я намагалася зосередитися й підлікувати себе. Вмостилася у відведених покоях, вирівняла дихання, потягнулася до потоків магії — і знову порожнеча. Вони вислизали, ніби навмисне.

«Потребує допомоги…»

«Доки не стало надто пізно…»

Слова Лорелеї дзвеніли в скронях.

Це як розуміти?

Сказала — і спокійно залишила мене «відпочивати». Відпочивати? Після такого? Можна було бодай пояснити, а не кидати фрази, що звучать як вирок.

Так, у мене проблеми з контролем магії Тордена. Її забагато. Вона рветься, часом не слухається. Але це питання часу. Я пристосуюся. Я завжди пристосовуюся.

…Правда ж?

«Нецілісна».

«Нестабільна».

Слова впивалися під шкіру. Я знову потягнулася до сили — і знову вона розсипалася в пальцях, лишаючи після себе тільки виснаження.

— Та до демонів усе! — вирвалося.

Я різко схопила чашку, ледь не жбурнула її в стіну — і завмерла.

У кімнаті я була не сама.

Селхарон стояв біля вікна. Нерухомий. Спостерігав. Мабуть, зайшов, коли я була в трансі.

Я повільно опустила чашку. Поставила її на стіл. Обличчя — спокійне.

— Ти щось хотів, Селхароне?

— Переконатися, що з вами все гаразд, — відповів сухо, не зводячи з мене погляду.

— Як бачиш, — я недбало вказала на майже загоєні рани, — жива. Ціла. Можеш не хвилюватися.

— Я не хвилююся, — рівно відрізав він. — Я виконую свої обов’язки.

Звісно. Як я могла забути.

— Тоді вважай їх виконаними. І залиш мене у МОЇХ покоях.

— У цій подорожі я не лише радник. Я відповідаю за вашу безпеку. Якщо щось станеться з вами — це вдарить по лорду Калдену.

— Я це розумію краще за будь-кого.

— Не схоже.

Я зітхнула. Ми ходимо цим колом уже не вперше.

— Те, що сталося сьогодні, — випадковість. Наступного разу буду обачнішою. На цьому все?

— Ні.

Його погляд став гострішим.

— Я маю усунути будь-яку загрозу для лорда Калдена. А зараз… ви самі становите загрозу.

От і чудово. Саме цього мені бракувало.

— Кажи прямо, Селхароне.

— Прямо? — кутик його губ ледь смикнувся. — Прямо ми говорили в печері, відразу після прощання з Ілларіоном. І, як пам’ятаєте, це вам не сподобалося.

— Годі ходити довкола. Якщо ти досі тут — значить, маєш щось конкретне. Тож говори.

Мить він дивився на мене, зважуючи.

— Що не так із вашою магією?

Без формальностей. Нарешті.

— Елементалі не говорять зайвого. Те, що сказала Лорелея, не було попередженням заради драматизму. Я мушу знати, з чим маю справу.

Не турбота. Розрахунок.

— А тепер моя черга, — я схрестила руки на грудях. — Що не так у тебе з елементалями? Чому ти втрачаєш самовладання поруч із ними?

— Це не стосується справи.

— Справді? Бо виглядало дуже особисто.

Його погляд похолов.

— Я чекаю відповіді.

Я стиснула кулаки. Він хоче цифри, факти, чіткі ризики. А я маю лише тривогу й припущення.

Чи варто йому це давати?

— Я не маю конкретики, — зрештою відповіла рівно. — Є здогадки. Непідтверджені. Спочатку я поговорю з Леді Водограй. Тоді зможу сказати більше.

Він довго мовчав. Занадто довго.

— Ви не маєте розкоші помилятися, — тихо сказав він.

Ось вона — тріщина. Ледь помітна. Не крик, не зрив. Але напруга в голосі видала його більше, ніж слова.

— А ти не маєш розкоші все контролювати, — відповіла я м’яко. — Звикай.

На мить його погляд спалахнув — справжня емоція, різка й небезпечна. І так само швидко згасла. Маска повернулася на місце.

Яка разюча схожість із Калденом, відразу видно, що вони брати.

— Відпочивайте, — кинув сухо наостанок, розвернувся і вийшов.

Я ще кілька секунд дивилася на зачинені двері.

Ну нарешті. Я сама. Сьогоднішній раунд із Селхароном можна вважати завершеним. Без жертв. Майже.

Наша тонка дипломатія рано чи пізно трісне. Хтось із нас втратить терпіння. І це точно буде не Селхарон. Бо в нього, здається, нерви витесані з каменю.

Я ще раз глянула на двері — раптом повернеться, щоб додати «і ще одне» — але ні. Тиша.

Побрела до ліжка і знову спробувала зібрати магію докупи. Магія, звісно, вирішила, що їй сьогодні вихідний. Тож у підсумку я просто заснула. Видатний результат.

Ранок почався ще до світанку. Я прокинулася раніше за світло — тривога не потребує будильників.

Коли постукали, я вже була зібрана. Зовні — цілком пристойно. Усередині — трохи менше.

Лорелея чекала, щойно я спустилася. І, звісно, Селхарон наполіг мене супроводжувати.

Він або не довіряє елементалям. Або мені. Ставлю на друге.

Лорелея повела мене до тієї самої галявини. Так. Тієї самої. Де мене вчора намагалися перетворити на попіл.

Щойно я впізнала місцевість, у животі неприємно стиснулося.

— Лорелеє, — почала я максимально невимушено, — ми йдемо саме туди, де мене ледь не спопелили?

— Так, — спокійно відповіла вона.

Звісно. Куди ж іще.

— Тобі не здається, що після вчорашнього це… трохи сміливий вибір галявини? У мене, знаєш, залишилися певні упередження щодо цього місця.

— Не хвилюйся, — м’яко всміхнулася вона. — Ти під моєю охороною.

Я кивнула.

От тільки в мене немає перемикача «не хвилюватися». Якось не передбачили в комплектації.

— Може, оберемо щось менш… спалюване? — я озирнулася. — Ось тут галявина цілком мирна. Трава. Дерева. Ніхто не намагається мене знищити. Чудове місце для розмови.

Вона знову всміхнулася. Тією терплячою усмішкою, якою дивляться на дітей, що вперше відкрили для себе логіку.

— Та галявина — одне з наших місць сили. Потоки там найчистіші. Саме тому стихійник і заманив тебе туди.

— Заманив? — я скептично підняла брову. — О, тепер це так називається?

Хоча, якщо чесно… саме так воно й було. Я пішла за покликом сили, як зачарована.

— Він тонко відчуває натуру. Обирає саме той спосіб, що спрацює. Відвів загрозу подалі від поселення — і намагався її усунути там, де найсильніший.