19 Добре прогулялася

Мить тиші тривала ще кілька подихів — і галявина вибухнула вихором різкого вітру. Пориви боляче шмагали по шкірі, видирали подих із грудей. Блакитні вогники рвонули вгору спіраллю, підхоплені стихією, і злилися в єдину палаючу постать.

От і казці кінець. Швидко.

Моя магія, що ще хвилину тому намагалася сховатися глибше всередині, вирвалася назовні, обплітаючи тіло захисним плетивом. Вона зреагувала швидше, ніж я встигла як слід злякатися.

Полум’яна істота кинулася на мене. Я — назустріч, інстинктивно, без плану й стратегії. Зіткнення супроводив глухий вибух. Мене відкинуло до центрального каменя, але я встигла згрупуватися, вдарившись плечем, а не головою. Дрібна, але принципова перемога.

У вухах дзвеніло, перед очима пливло, та часу на жалість до себе не було. Я різко відскочила вбік, ухиляючись від нової атаки. Вигукнула захисне заклинання... щит не з'явився.

Вогняна куля вдарила у повну силу. Полум’я обпекло бік і знову жбурнуло мене на землю. Моя магія ледь пом’якшила удар. Інакше я б тут уже не міркувала.

Чудово. Живу. Поки що. Але чому не спрацювало?

Я підвелася на коліно, швидко промовила ще одне заклинання — і… нічого. Абсолютно. Порожнеча. Я зосередилася, спробувала ще, але тільки якийсь глухий сплеск всередині. І жодного видимого результату.

Прокляття.

Ні зброї. Ні магії. Лише я — і дуже зле налаштована істота з вогню.

Треба тікати.

Я рвонула до краю галявини, ухиляючись від чергових вогняних залпів. Ще трохи — і зможу маневрувати між деревами, прикриваючись стовбурами. Думка була гарна. Майже розумна.

Я на повному ходу врізалася в невидиму стіну. Удар вибив повітря з легень, світ на мить спалахнув білим. Струснула головою, повертаючи зір до норми. Зціпила зуби й вдарила ще раз по невидимій стіні рукою — безрезультатно.

У середині все похолонуло.

Замкнена.

Без магії.

Без зброї.

І мене намагаються вбити.

Вогняна істота рушила до мене повільніше, впевненіше. Уже не поспіх — насолода. Я відступала, ледве тримаючись на ногах. Кожен рух давався дедалі важче. Сили витікали з мене, ніби сама галявина пила їх, ковток за ковтком.

Отже, план «вижити» офіційно під загрозою.

Ні. Я так просто не здамся.

Ідея спалахнула раптово. Вдарити блискавкою. Я різко викинула руку вгору, спрямовуючи магію без слів — чистим імпульсом. На це ще мало вистачити.

Не встигла.

Полум’яна істота перехопила потік, мов іграшку, і розвіяла його в повітрі.

— Та щоб тебе демон зжер! — вирвалося з мене. — Що ж ти таке?!

Зовнішній удар струснув простір. Земля під ногами здригнулася. Я різко обернулася — Селхарон. У драконячій подобі. Він з люттю бився об бар’єр, намагаючись прорватися всередину, та той не піддавався.

Вогняна істота відволіклася лише на мить.

Цього вистачило.

Я зібрала рештки магії, накинула їх на створіння, мов пута, й різко смикнула донизу. Воно з гулом впало, здійнявши в повітря грудки землі й трави.

Ну хоч щось.

Щоправда, здається, я дарма це зробила. Воно підвелося повільно — і виглядало тепер значно злішим.

Полум’яний дух одним рухом обірвав мої потоки й рушив до мене. Відступати було нікуди. За спиною — бар’єр. Я вперлася в нього лопатками й стала в стійку.

До останнього.

І саме в цей момент накрило відчуття, що простір «провалився» — бар’єр зник.

Я втратила рівновагу й впала. Полум’яна істота рвонула вперед — одночасно з Селхароном.

Я приготувалася до удару.

Але його не було.

Між мною й вогняною потворою, ніби з повітря, постала Лорелея. Світ завмер на частку миті — а потім мене потужним поштовхом збив Селхарон, прикриваючи власним тілом.

Ми покотилися, ламаючи на шляху молоді дерева. І завмерли.

От і прогулялася.

Селхарон ще кілька митей непорушно тримав мене, мовби перевіряв, чи я справді ціла, а не чергова ілюзія, створена ворожою магією. Лише переконавшись, що довкола не летять вогняні кулі й земля не намагається нас проковтнути, він розгорнув лапи й відпустив.

Я підвелася, скривившись від болю. Так, мені добряче дісталося. Кожен рух віддавався ниючим нагадуванням про мою блискучу ідею «просто поглянути». Ще трохи — і ця історія закінчилася б значно коротше.

За мить Селхарон уже був поруч у людській подобі, підтримуючи мене під лікоть. Ми мовчки дивилися на галявину.

Лорелея стояла рівно, спокійно. Навпроти неї — вогняне створіння. Воно схилилося в глибокому, майже урочистому поклоні, а тоді розсипалося десятками блакитних іскор, що миттєво розлетілися в різні боки й згасли, ніби його тут ніколи й не було.

Ні сліду. Ні доказів. Дуже зручно.

Лорелея ще мить дивилася їм услід, а тоді рушила до нас.

— Ви намагалися вбити делегата народу драконів! — загарчав Селхарон, ледве стримуючи лють. — Нашу кронпринцесу!

Його голос бринів, як натягнута струна. Ще трохи — і порветься.

— Раднику Селхароне, — різко озвалася я, не підвищуючи голосу, але вкладаючи в нього все, що могла. — Тримайте себе в руках.

Я відчула, як він напружився, але змовчав. Принаймні поки.

Бо, якщо бути чесною, винна тут була я. Це я поплелася в ліс за блукаючими вогниками. Це я вирішила, що цікавість — кращий порадник за здоровий глузд. Сиділа б у будинку — не знайомилася б із місцевими духами в такій… інтерактивній формі.

Я ж від самого початку знала: нічим добрим це не закінчиться. Але все одно пішла.

Невиправна.

Лорелея зупинилася за кілька кроків від нас. Її обличчя було спокійне, майже відсторонене — жодного каяття, але й жодної зверхності.

— Те, що ви бачили, — мовила вона рівно, — був Вогняний стихійник. Один з охоронців наших земель.

Селхарон різко стиснув пальці.

— Він не нападає без причини, — продовжила Лорелея. — Він реагує на загрозу. На нестабільну магію, здатну порушити рівновагу стихій. Магія леді Сеймарін… — її погляд ковзнув до мене, уважний, глибокий, — зараз саме така.