18 Чому я тут

Я швидко наздогнала елементаля й порівнялася з нею, залишивши Селхарона з рештою трохи позаду.

— Леді Водограй, — почала я з погано прихованою напругою в голосі. — Я хотіла б дещо у вас запитати. Не відкладаючи на потім.

Вона кивнула.

— Можеш запитувати. І звертайся до мене просто Лорелея. Так буде зручніше. Облишмо титули.

— Дякую. Тоді й ви називайте мене просто Сеймарін, — додала я, зиркнувши на Селхарона. — І не звертайте уваги на бурчання мого радника. Він сьогодні чомусь не в гуморі.

— Сеймарін, не Аміра? — вона трохи примружилася, уважно вдивляючись у мене.

Я зітхнула, відводячи погляд. І справді — я досі не відчувала зв’язку з цим ім’ям. Лише Калден, коли ми залишалися наодинці, називав мене по-справжньому — Амірою.

Для всіх інших я була Сеймарін — маска для світу, що бачить у мені сильну, незворушну, майбутню королеву драконів. Таку, якою я маю бути. Не ту, якою є насправді.

— Лише коли ми наодинці — Аміра. В усіх інших випадках — Сеймарін. Прошу, якщо це вас… не затруднить, — тихо відповіла я.

— Добре, — погодилася Лорелея. — То про що ти хотіла запитати, Сеймарін?

Я на мить розгубилася, збита її питанням про ім’я, але швидко зібралася.

— Мене турбує причина запрошення до земель елементалів, — зізналася я прямо. — Я не хотіла турбувати вас без потреби. Наскільки мені відомо, ви не підтримуєте тісних зв’язків з іншими народами й украй рідко полишаєте межі своїх володінь і майже ніколи не запрошуєте до себе.

Я змовкла, а тоді вже щиріше додала:

— Саме ви підтримали мене на Раді правителів Андали. І не раз. Ви постійно ставали на мій бік, незважаючи на обставини. Я не маю наміру брати з вас будь-яку плату за приборкання шторму. Це була вимушена умова, не більше.

— Ми ж домовилися, що ти називатимеш мене Лорелеєю? — мовила вона замість відповіді.

— Так. Лорелея, — кивнула я. — Просто я трохи нервуюся через ситуацію, яку не розумію. І… — я запнулася, — я відчуваю силу, що лине від тебе, Лорелеє.

Якось непросто звертатися на «ти» до настільки могутнього створіння.

Вона знову ледь усміхнулася.

— Ти й сама не менш сильна істота. До того ж тепер володієш чималою кількістю статусів, — Лорелея глянула на мене, хитро примружившись. — Але не варто зводити бар’єри там, де це не потрібно. Вони лише заважають порозумітися. Іноді світ набагато простіше, ніж тобі здається.

Я трохи видихнула. Лише трохи. На образу це не схоже — і це вже добре. Та справжньої причини вона досі не назвала.

— А причина, чому ти тут… — вона на мить змовкла й уважно подивилася на мене, ніби намагалася побачити щось, недоступне звичайному погляду. — У тобі самій.

— У мені?! — не стрималася я.

Її слова й тон збили мене з пантелику.

— Так, — кивнула вона, знову набувши спокійного, майже доброзичливого виразу обличчя. І більше нічого не кажучи.

Лорелея йшла неспішно, пливучи вперед. Вітер ледь ворушив її дивовижне волосся. Я мимоволі відволіклася, милуючись нею.

Справжня небожителька, що зійшла зі сторінок легенд. Елементалі й справді вражають. Мені навіть на мить закортіло мати якусь таку ж унікальну рису. Може, щось створити за допомогою заклинання?

— Лорелеє, можеш пояснити? — запитала, повернувшись до реальності.

— Кілька днів тому я відчула в Андалі спалах потужної магії, — відповіла вона. — Розпізнавши її суть, я впізнала тебе. Та магія була… нестабільною, — вона замислилася, підбираючи точніше слово. — Нецілісною.

— Я не…

— Ось ваш дім, — обірвала вона мене, звертаючись уже до всієї делегації. — Відпочивайте. Усім необхідним вас забезпечать.

Потім знову подивилася на мене й додала:

— А згодом ми поговоримо детальніше.

Я зрозуміла: більше вона зараз нічого не скаже. Зітхнувши, лише провела поглядом її постать. Лорелея пішла, залишивши по собі щедру жменю нових запитань — і жодної відповіді. Дуже в стилі мого теперішнього життя.

Увечері я вийшла на терасу своєї кімнати й спостерігала, як сонце золотить верхівки дерев. Як птахи повертаються до гнізд. Як діти безтурботно бавляться, перестрибуючи струмочки або навмисне стрибаючи у воду, щоб змочити бризками якомога більше перехожих. І при цьому заливаються таким щирим, дзвінким сміхом, що аж трохи заздрісно.

Усі вони були разюче різними зовні — і водночас однаково прийнятими. Без поділу на «не таких», «чужих» чи «потенційно небезпечних».

От якби й народи Андали так уміли. Використовували сильні сторони одне одного й компенсували слабкості, а не мірялися амбіціями. Але це вже з розряду гарних фантазій перед сном.

Я розвернулася, вирішивши все ж вийти надвір. І, звісно ж, майже врізалася в Селхарона біля дверей.

Він точно стежить за кожним моїм кроком. Потрібно серйозно запропонувати йому якесь хобі. Вишивання. Колекціонування заборонених сценаріїв моєї загибелі. Щось таке.

— Леді Сеймарін, куди ви прямуєте? — мовив він рівним, до нудоти контрольованим тоном.

От цікаво. Він мій радник чи все ж особистий наглядач із функцією «не відходити далі ніж на три кроки»?

— Хочу вийти надвір, — сухо відповіла я.

— Було б бажано, аби ви залишалися в будинку. Задля вашої безпеки.

Я повільно зітхнула й на мить прикрила обличчя рукою. А тоді так само повільно подивилася на нього.

— Задля безпеки? — перепитала я. — Ти серйозно? Ми зараз у ворожих землях? Чи елементалі раптом вирішать полювати на мене просто між вечерею й заходом сонця?

Селхарон лише стис губи в тонку лінію.

— Чому ти так вороже до них налаштований? — роздратування прорвалося. — Ти щось знаєш, чого не кажеш? Чи це… особисте?

— Вам лише так здається. Я турбуюся про вас, — стримано відповів він. — Якщо хочете прогулятися — візьміть охорону. Не личить кронпринцесі ходити наодинці. Навіть під час… звичайної прогулянки.

— Годі прикривати все моїм статусом! — я не стрималася. — Я ж відчуваю: тут щось інше.

Але Селхарон, як завжди, вперто мовчав.