17 Поселення елементалів

Озброївшись детальною картою земель Андали, я сміливо рушила до елементалів. У супроводі драконячої делегації, звісно. Вони тепер практично невід'ємна частина мого життя.

Принаймні тепер я знала, куди саме потрібно прямувати, щоб офіційно увійти до чужих земель. Виявляється, для цього існують спеціальні брами — узгоджені місця перетину кордонів на такі от дипломатичні випадки.

Логічно. Навіть занадто. Як я про це відразу не подумала? Запишемо це в колекцію моїх дрібних, але стабільних прорахунків. Та не будемо про сумне.

Тож цього разу не доведеться вдиратися через кордон, як ми свого часу зробили з Калденом, коли навідувалися до друїдів.

Хоча, зізнаюся, тоді було весело. Реакція і місцевих жителів, і варти, і самого Асфера була безцінною й цілком компенсувала всі незручності. Бо коли ніхто не має права перетинати кордон без дозволу, а тут ми спокійнісінько їдемо їхніми землями просто до палацу правителя, без жодного супроводу — це запам’ятовується.

Я навіть усміхнулася, згадавши ту подорож до Андали. Насичено було. Хоча ця, підозрюю, має всі шанси її перевершити, судячи з її початку. І зовсім не в кращий бік.

Ми приземлилися у визначеному місці. Попереду височіла арка, створена з каменю та переплетеної лози, прикрашена давніми написами. І… більше нічого.

Я залишила драконів позаду й підійшла до арки впритул. Вони обернулися в людську подобу й завмерли в очікуванні.

Селхарон на мить затримався, ковзнувши поглядом по арці довше, ніж було потрібно, ніби щось звіряючи подумки. Потім усе ж рушив слідом. Можливо, мені просто здалося.

Уздовж лінії кордону не було видно нічого — ні рунних каменів, як у друїдів, ні дерев-хранителів, як у ельфів. Я пригадувала, що землі елементалів охороняють самі стихії, що тут працює чиста магія природи, яка просто не пропускає чужинців.

І це, відверто кажучи, трохи напружувало. Якщо не сказати — прямо лякало.

Із силою самої природи варто рахуватися. І краще не перевіряти її терпіння. Але як, скажіть на милість, отримати дозвіл на вхід? Як повідомити, що ми прибули до кордону й тепер стоїмо тут, мов телепні, не знаючи, що робити далі?

Могли б хоча б дзвіночок почепити. Або табличку з інструкціями.

Я обережно підійшла ближче до споруди, намагаючись роздивитися її уважніше — раптом усе ж щось пропустила. Дарілей колись казав, що біля кожної брами інших народів завжди чергує варта, тож якщо про мене повідомлено заздалегідь, проблем із входом не буде.

Але ж це елементалі.

Тут не було ні застави, ні вартових. Ні душі.

Стою сама посеред поля навпроти брами, як абсолютна дурепа.

Зрештою я просто розлютилася. А злість, як відомо, додає сміливості. Я рішуче простягнула руку й торкнулася каменю. Врешті-решт, я була в пророцтві елементалів, володію здатністю до підкорення первісної магії, з якої походять усі інші. Можливо, охоронні заклинання вирішать мене не знищувати. Хоча б не відразу.

Я навіть затримала подих.

Але — нічого не сталося.

Хм.

Я провела долонею по каменю вже сміливіше. А може, тут узагалі немає жодного бар’єра? Жодного захисту? Просто гарна страшилка для непроханих гостей? Про елементалів же мало що відомо, окрім їхньої величезної магічної сили. От ніхто й не наважується.

І саме в цю мить перед брамою зірвався смерч.

Він здійняв хмари пилу, втягуючи потоки вітру з усіх боків. Я мимоволі відскочила, миттєво напружившись і готуючись до бою. Селхарон рвонув уперед, прикриваючи мене собою. Дракони блискавично вихопили мечі, спрямували їх на вихор, дехто вже почав трансформацію.

Та, на моє щастя, зі смерчу сформувалася постать.

Напівпрозорий чоловік із довгим світлим волоссям в тон. Радше примара, ніж жива істота. Скажімо так — охоронець вражаючий. Побачиш такого й без зайвих запитань тікатимеш геть.

Наша загрозлива оборонна позиція його ніяким чином не збентежила. Він спокійним, абсолютно беземоційним тоном звернувся до нас:

— Прошу, слідуйте за мною.

І, не чекаючи відповіді, розвернувся й рушив уперед.

Ми з Селхароном ще кілька секунд стояли, ошелешені побаченим і такою… різкою появою. Ем. Охоронця? Провідника? Духа стихії? Словом — цієї істоти.

Повагавшись, я все ж рушила за ним. За цим хранителем — так я вирішила називати того вартового брами подумки. Хоча, якщо бути чесною, поняття не мала, ким він є насправді. І підозрювала, що відповідь мені може не сподобатися.

Він не обертався й не промовив більше ані слова. Просто вів нас уперед — упевнено, безпомилково. Так у мовчанні й роздумах ми пройшли чималу відстань, перш ніж дістатися чогось, що можна було б назвати поселенням. І щойно ми перетнули його межу, провідник… просто розвіявся.

Я різко зупинилася, навіть не знаючи, що шокувало мене більше — таке демонстративне зникнення нашого провідника чи те, що постало перед очима.

Поселення було… усім одразу. Будівлі й будиночки тягнулися вглиб, немов виростали з самого простору. Одні — високо в кронах дерев, інші — вплетені просто в їхні стовбури. Були й більш-менш звичні кам’яні оселі, і зовсім непримітні землянки, вкриті зверху розкішним килимом трави. І це лише те, що я встигла розгледіти з першого погляду.

Усе поселення було пронизане тонкими струмками. Вода тихо дзюркотіла всюди, ніби шепотіла свої власні історії. Здавалося, я раптово опинилася в геть іншому світі — несхожому на будь-що, відоме мені раніше. Місто фей, неінакше.

І самі мешканці були не менш різноманітними. Той провідник, виявляється, мав далеко не найхимернішу зовнішність.

Які ж вони всі дивовижні.

Мій досвід спілкування з елементалями до цього був, м’яко кажучи, обмеженим. Олден — більше схожий на буркотливого гнома, ніж на втілення стихії землі. І ще леді Водограй — із волоссям, яке здавалося живою водою. На тому й усе.