16 Забагато зустрічей

Що ж, мої надії на щось бодай трохи веселе — або хоча б не настільки формальне — цього дня танули з лякаючою швидкістю.

Розмова з Елуваном Лесарі виявилася напруженою. Мені доводилося докладати чималих зусиль, щоб триматися рівно й не показати, наскільки ця зустріч вибиває мене з колії. Усередині ж я знову відчувала себе тією колишньою розгубленою дівчиною, якій він колись спокійно й холодно пояснював, чому я не пара його синові.

Теж мені велична рятівниця Андали. Боягузка ти, несмілива — ось хто насправді.

Багато води спливло з того часу. Я стала дружиною спадкоємного принца драконів і прибула сюди вже як рівна — офіційний делегат інших земель. Та попри це те відчуття нікуди не зникло. Воно просто причаїлося глибше.

Єдине, що рятувало, — я була не сам-на-сам із ним. Поруч стояв Селхарон. Хоч говорила здебільшого я, сама його присутність за спиною дивним чином вирівнювала сили. Принаймні настільки, щоб я не дозволила собі зірватися.

Із зали я вийшла морально виснаженою. А попереду ще чекала зустріч із делегацією людей. Хоч там, сподіваюся, буде трохи легше: вони й досі не до кінця розуміють, як ставитися до драконів — а до мене, на їхньому чолі, й поготів. Я для них істота не менш дивна.

Якщо ж мені остаточно стане нудно, я, мабуть, не втримаюся від легкого жарту. Хай після цього Селхарон хоч спалить мене до головешок. Я просто не здатна довго терпіти ці офіційні зустрічі, де потрібно годинами тримати обличчя з правильним, затвердженим виразом.

Полишивши нарешті Елувана, я майже одразу наштовхнулася на кількох представників делегації магів.

Звісно ж. Саме ця алея в саду, куди я вислизнула потай від Селхарона. Саме в цей момент. Коли я всього лише хотіла перевести подих і побути кілька хвилин наодинці, не демонструючи дипломатичну усмішку кожному кущеві.

Їх було троє. Усі в стриманих шатах, з обличчями, які намагалися виглядати нейтральними, але видавали значно більше, ніж їм здавалося. Формальна ввічливість — бездоганна. Тони — рівні. Погляди… холодні. Не ворожі відкрито, ні. Радше насторожені. І, здається, з домішкою презирства.

Серйозно?

Я ледве стрималася, щоб демонстративно не закотити очі.

Схоже, маги й досі не пробачили мені того, що саме я витягла на світло істину про їхнього правителя. Того самого, який виявився злодієм світового масштабу, майстром користуватися чужими ресурсами і ще більшим майстром брехні. Як далі склалася його доля — я не цікавилася. І, якщо чесно, не надто прагну дізнатися зараз.

— Леді Сеймарін, — першим озвався один із них, ледь схиливши голову. — Не очікували зустріти вас тут так… несподівано.

— Взаємно, — відповіла я рівно. — Я теж не планувала цієї зустрічі. Але доля сьогодні, бачу, надто товариська.

Вони обмінялися короткими поглядами. Дуже короткими. Але достатніми, щоб я зрозуміла: мене тут не раді бачити.

— Ми чули, що ваше прибуття в Іктаріс було… ефектним, — обережно зауважив інший маг. — Сподіваємося, ви не плануєте затримуватися надовго.

О, як же тонко. Майже витончено.

Я ледь усміхнулася.

— Ні, — сказала спокійно. — Я не з тих, хто любить затягувати візити. Особливо коли попереду на мене чекають інші землі. Ваші, зокрема.

Їхні обличчя ледь напружилися.

— Я нагадаю, — продовжила я, так само рівно, — що між мною та вашим народом існує домовленість. І зовсім скоро я прибуду, аби отримати обіцяну плату. Сподіваюся, цього разу без… прикрих непорозумінь з боку магів.

Тиша між нами стала густішою.

— Ми, безумовно, дотримуємося угод, — відповів перший маг із надто швидкою посмішкою. — Наш народ цінує баланс і порядок.

— Я це знаю, — кивнула я. — Саме тому й очікую, що все буде підготовлено належним чином. Не хотілося б знову витрачати час на… викриття.

Це було сказано м’яко. Майже чемно. Але ефект мав потрібний.

Маги знову схилили голови — трохи глибше, ніж раніше.

— Ми чекатимемо на вас, леді Сеймарін, — мовив один із них.

— Чудово, — відказала я. — Тоді до скорої зустрічі.

Я рушила далі алеєю, не озираючись. За спиною залишилися стримані постаті й надто відчутне небажання цієї зустрічі.

Що ж. Значить, я все роблю правильно.

Хто там у нас наступний? На сьогодні ще лишилося «випадково» перетнутися з друїдами — для повного щастя. Упевнена, вони так само з щирим нетерпінням чекають мого візиту до своїх земель.

І чому я для них усіх — мов кістка поперек горла? Характер, може, не до смаку? Ну що ж, з цим уже нічого не вдієш.

Довелося затриматися в Іктарісі ще на кілька днів, щоб владнати всі формальності й довести переговори з делегаціями до логічного завершення. Селхарон залишився задоволений результатом.

Так, саме так — Селхарон і задоволений. Хто б міг подумати. Але нехай, мені ж краще: менше повчань, більше тиші.

І саме тоді мені передали відповідь елементалів.

Що вже справді було неочікувано.

Я ж надсилала їм звістку суто з формальності… яку, між іншим, писав Селхарон.

Згадавши цю дрібну, але вкрай тривожну деталь, я ледь не підскочила на місці.

Що саме він їм там написав?! О, як же не варто було йому це довіряти. Але пізно. Що зроблено — те зроблено. Тепер відповідальність, як не дивно, на мені. Дуже сподіваюся, що він хоча б нікого не образив своїм листом.

Гаразд. Шукатиму позитив. Завжди є хоч щось хороше навіть у найгіршій ситуації. Принаймні матиму нагоду побачити володіння елементалів. Коли ще випаде така можливість? Перспектива, звісно, так собі, якщо мене там і поховають серед їх земель. Зате, певно, краєвиди будуть неймовірні. 

Отже, доведеться пришвидшитися з усіма нюансами в Іктарісі й вирушати в позапланову подорож до їхніх земель. Не варто змушувати елементалів чекати.

Перед від’їздом я хотіла лише одного — попрощатися з Дарілеєм і його обранницею. Тож вирушила на узбережжя, де ми домовилися зустрітися.

Я стояла на березі, дивлячись на спокійне море й чекаючи на Дарілея. Хвилі накочувалися рівно й байдуже — їм не було діла ні до моїх думок, ні до спогадів.