15 Ненудний ранок

Я прокинулася в чудовому настрої. Неймовірне відчуття — коли від тебе не очікують подвигів кожні п’ять хвилин і дозволяють просто… існувати.

Швидко привела себе до ладу й, зітхнувши, зняла охоронне заклинання. Я прекрасно знала: щойно вийду з кімнати, на мене звалиться все й одразу — справи, зобов’язання, переговори й «це дуже важливо». Але тікати було нікуди.

І я не помилилася. Селхарон з’явився майже миттєво. Він що, невідривно стежив за мною? Інакше я просто не знаю, як пояснити його таку швидку появу.

Кілька хвилин він мовчки свердлив мене невдоволеним поглядом, а коли переконався, що це не справляє на мене жодного враження, перейшов до звичного — повчань.

— Леді Сеймарін, вам слід відповідальніше ставитися до своїх обов’язків і не відхилятися від основного плану нашого візиту, — промовив він тоном наставника, який щиро вважає себе єдиною опорою здорового глузду у світі.

— Боюся тебе розчарувати, Селхароне, — відповіла я з неприхованим скепсисом, — але поряд зі мною жоден план ще не пережив першого контакту з реальністю.

Я солодко потягнулася. Мені вдалося настільки добре відпочити, що ледь не замурчала. Магія вирівнялася, зайва напруга зникла, з принцом усе владналося — суцільна гармонія. Навіть селхаронові моралі зараз здавалися не такими вже й дратівливими.

Судячи з усього, я щось пропустила й досі перебуваю у легкій ейфорії після чудового відпочинку. Селхарон дивився на мене з виразом дракона, який чекає на відповідь, бажано негайну і правильну.

— Отже, що там у нас із зустрічами? — поцікавилася я, щоб заповнити паузу, що зависла.

Він шумно вдихнув і, зібравшись із терпінням, відповів:

— Ельфійський король бажає зустрітися з вами особисто. Повідомлення елементалям надіслано. Посли від людей уже передали обіцяні креслення.

— О, як чудово, — щиро зраділа я. — Отже, з ельфами й людьми вже розібралися. Залишилися маги та друїди.

— І елементалі, — сухо нагадав він.

Я відмахнулася.

— Формальність. Вони не залишають свої володіння без крайньої потреби і тим паче не запрошують до себе. Навряд чи вдасться налагодити повноцінний контакт. Та й це зараз не головне.

— З представниками людей та ельфів також необхідно провести повноцінні переговори й укласти домовленості про співпрацю, — не здався Селхарон. — Потрібно чітко визначити, що саме вони можуть запропонувати. Такі можливості не варто ігнорувати.

Як завжди — далекоглядний, холоднокровний і до болю поміркований. Саме тому я й терплю його поруч. Навіть коли дуже хочеться зачинити двері прямо перед його носом. Жодних емоцій, тільки холодний розрахунок.

— На коли запланована зустріч з Елуваном Лесарі? — зітхнувши, запитала я.

Ельфійський король аж ніяк не входив до переліку істот, із якими мені хотілося б починати день. За всі наші попередні зустрічі він не подарував мені нічого, окрім стійкого бажання тримати дистанцію.

Маніпулятор до мозку кісток, із дивовижним талантом знаходити слабкі місця й тиснути саме туди.

Чудові риси для правителя, але я поруч із ним щоразу почувалася некомфортно — ніби стояла на слизькому камінні над урвищем.

Та, схоже, тепер цього не уникнути. Ми починали співпрацю, він король ельфів, а я — офіційний очільник делегації від драконів.

Шкода, що не можна було просто передати цю «честь» Селхарону. Впевнена, вони з Елуваном швидко знайшли б спільну мову. Холодні, розважливі, з любов’ю до тонких ходів і прихованих важелів. Навіть характерами трохи схожі. Лячна думка.

— Він очікуватиме на ваш візит за півгодини, — повідомив Селхарон без найменшого співчуття.

— Так швидко? — я скептично примружилася. — А хоча б перекусити встигну?

— Ні, — відрізав він безапеляційно. — Часу немає. Вам слід підготуватися до розмови. Ходімо до переговорної зали, що нам виділили. Там буде зручніше.

Чудово. Дипломатія на порожній шлунок. Саме те, що робить мене особливо доброзичливою. Але вибору я не мала, тому покірно пішла разом із ним.

Коридорами палацу ми рухалися швидко й цілеспрямовано. Я — з виглядом істоти, яка точно знає, куди йде й навіщо. Селхарон — з виразом обличчя того, хто знає ще більше, але вже шкодує про це.

Саме тому ми майже синхронно звернули за кут — і врізалися в людську делегацію.

Буквально.

Кілька чоловіків і одна жінка в ошатних, надто старанно прикрашених камзолах завмерли, ніби їх застали за чимось забороненим. Один із них різко відступив назад, інший хапнувся за груди, третій… третій упустив скриньку.

Кришка відчинилася, і коридором покотилися яблука. Золотисті. Великі. Дуже старанно відібрані.

У мене аж слинка покотилася. Але я намагалася тримати себе в руках. 

Тиша стала такою щільною, що її, здавалося, можна було різати ножем.

— В-ваша… — почав один із них і тут же знову замовк, ковтнувши повітря. — Ваша… Осяйносте… Пресвітла... Леді… Аміра… тобто рятівниця Сеймарін… 

Я повільно зупинила його жестом.

О, прекрасно. Почалося.

— Просто Сеймарін, — сказала рівно. — Без каталогу епітетів. Я тут тимчасово.

Це не допомогло.

Вони синхронно перевели погляди за мою спину.

Туди, де стояв Селхарон.

Його оглядали з таким виразом, ніби перед ними був дуже небезпечний аксесуар до мене.

— А… а це… — обережно промовила жінка, — ваш… е-е… супутник?

— На моє глибоке співчуття — так, — відгукнулася я. — Живий, розумний, інколи навіть корисний.

Селхарон ледь помітно зітхнув.

— Я перший радник і повноважний представник, — холодно пояснив він. — Не фамільяр. Не охоронець. І не… — пауза, — жертовна істота.

Один із послів нервово розсміявся.

— Ми… ми не те щоб… — він нахилився, швидко підбираючи яблука. — Це… дар. Знак поваги. Ми чули, що дракони… е-е… цінують прості речі.

Селхарон опустив погляд на яблука. Потім — на нього.

— Ви щойно намагалися задобрити дипломатичну місію кошиком фруктів? — він скептично підняв брову.

— Я… ми не знали… — чоловік спітнів ще більше. — У легендах…